Тетяна Свірська
Сірий німотний день
Сірий німотний день.
Злий і глухий час.
Радості одкровень
певно що, не для нас.
Хтось ще не все сказав.
Хтось уже все зробив, –
зрадив і роз’єднав,
сумнівом оповив.
Нині – душа мішень.
Сіється лють і страх.
Може це судний день
на крижаних вітрах?
Дим перекрив зорю,
скоро сягне небес.
Іродова рука
вправно трима ефес.
Поміж кривавих ран
мостить в безодню шлях,
самолюбивий тиран,
з посмішкою на вустах.
Нині – душа мішень.
Істина. Вічність.
Страх.
Твориться Судний день
на крижаних вітрах.
Щось інше
Щось інше, ще незнане та стрімке,
вмить душу ошелешену підхопить.
Таке, забуто-рідне і п`янке,
аж відчуттями подих перехопить.
Щось не від нас, не від буденних днів.
Воно й суєтність – не сумісні речі.
Воно не потребує зайвих слів,
а мовчки вириває з порожнечі.
До нього не потрапить навмання.
Не віднайти – того жадати треба.
Не допоможуть сила й визнання,
то – не земля, то вже початок неба.
То – незбагненність. Світла таїна.
Туди стрімка уява не здійметься.
Лише молитва, щира й запальна,
краєчка вічності із трепетом торкнеться.
Коли опускаються руки
Коли опускаються руки
і вистояти несила,
дякую Тобі, Боже,
що даєш мені крила.
Що на яскраві зорі
мої піднімаєш очі,
коли підступає морок
і холод ночі.
І навіть сльози безживні
відблиски світла мають,
допоки мене у небо
крила Твої здіймають.
Творилася душа
Творилася душа
у муках і безсонні,
а свідками були
лише сузір'я сонні.
У відчаї ряснім,
у мовчазних скорботах
рождалася душа,
то преважка робота.
Вона до світла йшла
сама з собою в спорі.
Творилася душа
у бунті й непокорі.
На плутаних шляхах,
під промахи й поразки.
Зриваючи крізь біль
закостенілі маски.
Зриваючись згори
у відчаю долину, –
творилася душа,
творилася людина.
Творилася любов
із ран і непокою.
Творилася Творця
незримою рукою.
Лише пів-подиху – і зацвітуть сади
Лише пів-подиху – і зацвітуть сади.
Усе живе в передчутті завмерло.
Відсвічують з листочків молодих
напіввідкриті дивовижні перли.
Навколо безмір світла і тепла.
Здається, нині – перший день творіння.
І ми, ще не пізнали сили зла,
і сад Едемський о порі цвітіння.
Іще немає плутаних доріг,
іще не сказано, не скоєно, ще – чисто.
Едемський сад, мов Божий оберіг,
у біле одягається врочисто.
Лише пів-подиху – і десь із відтіля
проллється благодать над грішним світом.
І зачудується замучена земля,
покривши чорні рани білим цвітом.
