Твори-переможці II Всеукраїнського поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Збережемо сім’ю – захистимо християнське майбутнє»

Ольга Міцевська

Переможець II Всеукраїнського поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Збережемо сім’ю – захистимо християнське майбутнє» у номінації «Вірші для дорослих», (м.Луцьк)

Прагну неба
Від себе повертаюся до себе.
Блукаю від чекання до борні.
А десь далеко бовваніє небо,
Вдивляючись у вічі не мені.

Не жевріє надією світання,
Не бавить зоряниця у політ.
Любові крихти, може, вже й останні
Стисну, мов грудку рідної землі.

Мені її ще так багато треба,
А я тримаю крихти, наче дар…
Шукаю неба! Прагну, прагну – неба!
Себе в собі приношу на вівтар.

І з попелища воскресаю знову
Ясним світанням зоряних надій,
Як синь небесна, зіткана з любові,
Увись здіймає дух безкрилий мій.


***
Люстра всім навкруг казала:
«Мене жінка вибирала!
Досить тут лиш мого сяйва.
Ви у домі цьому зайві!»

Та шпаклівка враз озвалась:
«Тут я значу теж немало.
До принижень, знай, не звикла,
Я ж – робота чоловіка».

Враз синок забіг у хату.
Із м’ячем узявся гратись.
Дзеньк! – і з першого ж удару
Пиха вся із люстри спала.

Син в кутку. Мовчить, бо ж винен.
Погляда на гарні стіни.
Тут я можу написати:
«Вибач, мамо, вибач, тату!»

Передати вам не вдасться
Крику татового «щастя».
Син здивовано всміхався –
Напис особливо вдався.

А звучав він просто й щиро:
«Ми – сім’я! Живемо в мирі!»

 

Віктор Гребенюк 

Переможець II Всеукраїнського поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Збережемо сім’ю – захистимо християнське майбутнє» у номінації «Мала проза»,  (м.Луцьк)

Новела
Вистрелити і не попасти

Сєва і Аліса були разом усе життя. В одному дворі у войнушку гралися, в одну школу ходили, у стрілецько-спортивний клуб ТСОУ, а там – стрільбища, тири, змагання… Вона зачитувалася про Наталью Ковшову, Розу Шаніну, він – про Карлоса Хечкока, Чака Меввіні. Кожен мріяв про славу, гроші, а гвинтівка була просто частиною їхнього тіла й душі.
Спершу здружилися, потім покохалися, стали жити разом у садибі на околиці Донецька. Садибу вони купили дешево, за перші ж гонорари. Ну як, «гонорари»… Словом, почали серйозні люди запрошувати Сєву й Алісу на «нейтралізацію конкурентів».
Насправді Алісу звали Маша, та вже так до неї пристало дворове прізвисько, що вона й сама себе ним називала. Була мовчазна, зосереджена, і коли вставала від шахівниці – а то їхня друга велика пристрасть, - здавалося, все ще обдумує кілька ходів наперед.
Сєва був жвавіший і говіркіший, та вони мало говорили. Вистачало кількох слів, поглядів, дотиків милих рук. А про політику, вважай, не говорили взагалі. Політика була одна: Партія регіонів, де всі «наші»… А Київ, Москва, Брюсель і Вашінгтон – то десь на інших планетах.
Та після повстання на Майдані політика поселилася і під їхньою покрівлею. Слово за словом, погляд за поглядом… Не значи чому і як, та щось, посіяне у їхніх душах – чи то уривками розмови дорослих, чи шматками газети на привалі, чи ковтком повітря з териконів, - проросло дивними пагонами. Сєва став «за наших», і Аліса – «за наших», от тільки наші виявилися у кожного свої.
Так вони прожили ще декілька тижнів під однією покрівлею, майже не говорячи. А коли розбурхалася війна, Аліса одного ранку не дограла партії, котру починала чорними; встала і пішла вдягатися. Як на стрільбище. Сєва зрозумів, що вже нічим не зарадити, що вона вже збирається в «ополченці»; пішов по свою амуніцію.
За декілька хвилин зустрілися на ганку. Обоє в плямистому камуфляжі, понурі, відводячи погляди.
- «Ну, дай Бог промахнуться… - тихо сказала Аліса, закинув за плече свій ремінгтон
і пішла не оглядаючись.
Сєва замкнув дім, закинув за плече свій мак-міллан і пішов у другий бік. «Не промахнеться, - лиш подумав. – У неї десять влучень з десяти».
… Наступними місяцями, служачи в добровольчому батальйоні, Сєва двічі довідувався про Алісу. Як снайпер про снайпера. Вони ж не просто мовчали довгими роками, вони знали думки, звички, манери одне одного. І манеру стріляти. Адже кожен майстер своєї справи, і снайпер теж, має власний стиль, помітний, може, лише іншому майстрові. Тож коли повертався із завдання і бачив офіцерів, убитих одиничними пострілами, - двічі визначив: Аліса поруч. З її чудовим ремінгтоном, прекрасною оптикою не так близько, звичайно ж, навіть до двох кілометрів буде; та все ж відчував присутність рідної людини. Потім, напевно, її перевели десь-інде, а згодом і його звідтіля, тож вісточки більш не було.
… Тепер Сєва, позивний Сагайдак, лежить у напівзруйнованому будинку. Мабуть, сиротинець якийсь на краю зеленої зони. Під ногами ведмедик без руки, безголова жирафа, яскраві малюнки в пошматованих альбомах… Одяг рівними стосиками складено на полицях… Видно, поквапом виїжджали. Та вже не повернуться: після артилерійських боїв одних кімнат нема, зяють вирвами, інші втратили стіни, шматки стін, мовби якась велетенська потвора відкушувала й відгризала.
А так – мир. Тиша, аж у вусі дзвенить. Аж не віриться, що кілька тижнів тому на Донбасі вирувала війна. І це його завдання вже не знати на що й потрібне. Лежить, визирює, прицілюється, та, правду кажучи, стріляти ні в кого і стріляти ні в чого.
Підвівся, встав і оглянувся у кімнаті. Дзень! – луснуло на скалки дзеркало посеред кімнати. «Вона!» - відсахнувся за перестінок.
Пошарив по комбінезоні, сів, увімкнув телефона, знайшов номер.
- Алиса, дорогая, как я рад. Ты все-таки ошиблась. Это было мое изображение, не я.
Аліса мовчала, та він упізнав її мовчання.
… Сєва не повернувся в частину.
Двері старої садиби на околиці Донецька зустріли його відчинені, з кухні чулося шкварчання її пахущої яєчні з шинкою, а шахівниця на ґанку була готова до нової партії.
1 ТСОУ – Товариство сприяння обороні України.
2 Наталья Ковшова, Роза Шаніна, Карлос Хечкок, Чак Меввіні – знамениті російські й американські снайпери різних часів.

Максименко Ольга 

Переможець II Всеукраїнського поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Збережемо сім’ю – захистимо християнське майбутнє» у номінації «Вірші для дітей»,  (м. Київ)

Дівчина Даринка підмела хатинку:
Із усіх куточків винесла сміття,
Потім зупинилась, стала на хвилинку,
Й помолилась Богу про своє життя…

«Дякую, мій, Боже, за цей день погожий,
За ласкаве сонце, вранішню росу,
За мою родину, рідну Україну,
І Тобою дану неземну красу…

Тільки - Ти, мій Боже, мені допоможеш
Виростить ромашку у моїм саду,
Виполоти грядки, розгадать загадки,
Привітати радість і прогнать біду…

І мене, Даринку, наче ту хмаринку,
Пригорни до себе, любий Батьку мій,
І побудь зі мною хоч одну хвилинку,
Ну, а потім зерна всім навколо сій!...

Я твоє зернятко буду розглядати,
Щоб із нього потім виріс колосок…
Ти ж мені, мій Боже, можеш сил додати,
Щоб із мене виріс Твій помічничок.

**********

Кує зозуля в лузі на калині
І соловей щебече у саду…
Із жита дивляться волошки сині
В квітковім джміль купається меду…

І бусли наче косарі у полі
Поважно походжають з краю в край…
Усе радіє влітку Божій волі,
Бо навкруги панує справжній рай.

Купаються в озерці каченята:
Їх мама-качка вивела у світ,
Щоб в плаванні відчули справжнє свято,
Різнили глибину і просто брід…

І сонце розливає темні хвилі
Від них усе росте, цвіте, пахтить…
Ромашки зацвіли навколо білі
І хочеться в красі цій просто жить!

shpu facebook

 

biblioteka

krug-stol2013

krug-stol2014

Головна сторінка | Людина року | Контакти

© Використання будь-яких матеріалів сайту дозволено тільки за умови активного гіперпосилання на джерело. Офіційний сайт Спілки християнських письменників України. 2010-2017 рр.