Тетяна Старосвітська

starosvitskayaТетяна Іванівна Старосвітська (13 червня 1962 р.) - письменниця, філолог, публіцист, член Спілки християнських письменників України Дніпропетровського осередку. Народилася в мальовничому селі Довжик Зіньківського району, що на Полтавщині. Певно, саме тому дуже палко описує авторка життя-буття села, його "тихі" історії, приховані за покуйовдженими тинами та білими стінами. Письменництвом займається порівняно недавно, але в обласних і всеукраїнських конкурсах малої прози та публіцистики здобуває перемогу за перемогою. Щире серце письменниці бачить, чує навколишній світ і ділиться цим із читачем, захоплюючи своїм художнім відображенням. Небайдужа громадянська позиція, висока літературна і художня майстерність – риси, притаманні її творчості. 
 
 

 

В дорозі

- Шановні пасажири! З першої платформи відправляється автобус за маршрутом «Кременчук - Полтава», час відправлення вісімнадцять годин. Водієві та пасажирам щасливої дороги! – пролунав у морозному повітрі дзвінкий голос диспетчера, і міський вокзал поринув у вечірню тишу.

Привокзальний двір, щільно закутаний у суцільний морок, тулився одним боком до високого паркану; на освітлених платформах тісними зграйками стояли транзитні пасажири; кілька мікроавтобусів самотньо стояли збоку. На ніч брався мороз; було холодно.

Я глянула на годинник: минула шоста, але автобус не рушав. Хтось із нетерплячих голосно обурювався затримкою, водій прогрівав двигун, а контролер, тримаючи папери в руках, голосно зверталася до пасажирів на сусідніх платформах:

- Хто на Полтаву на вісімнадцяту годину? Автобус відправляється!

Ніхто їй не відповідав. Контролерці, нарешті, увірвався терпець, і вона віддала маршрутний лист водієві.

Ось тут і нагодився запізнілий пасажир. Це був літній, інтелігентної зовнішності чоловік, скоріше дідусь років 70-ти. Видно було, що він дуже поспішав і, напевно, хвилювався, але здавався незворушно-спокійним. Приємне на вид обличчя випромінювало невловиму посмішку, як це буває у людей, що володіють важливою таємницею. Дідусь неквапом піднявся сходами і, звертаючись одночасно до всіх, промовив:

- Мир вам, люди добрі. Вибачте, що змусив себе чекати. Сьогодні особливо запруджена дорога, тож довго добирався.

Контролер, роблячи відмітку в паперах, різко зауважила:

- У вашому віці, шановний, краще в таку пору дома сидіти, а не в дорогу вибиратися!..

Дідусь, пред’явивши квиток і зайнявши місце на передньому сидінні, невизначено відповів:

- Це ще як сказати! Адже для всього свій час, і година своя кожній справі під небом!..

І стільки було доброзичливості у всій його поведінці та словах, що якось самі по собі пропали напруга та дратівливість…

Маршрутний автобус повільно відкотив від платформи і, підстрибуючи на замерзлих снігових ритвинах, виїхав на дорогу. Водій вимкнув світло, і в салоні запанував морок. Хтось дістав термос із чаєм, і домашній аромат відразу заполонив весь салон. Пасажири, встигнувши добре змерзнути, потроху «відтавали»: на повну силу працювала грубка, від неї йшло рятівне тепло. Дехто, скоцюбившись, іще сидів, заховавши долоні в рукава пальто, а хтось вже дрімав.

В дорозі я люблю місце біля вікна: цікаво спостерігати за життям, що тече паралельно моєму. У намерзлій шибці, якщо трохи потримати пальці на склі, можна зробити маленьке «віконце», що дозволяє щось бачити.

В темряві швидко пролітали поодинокі, напівпусті села, виднілися обриси покинутих темних хат. У вікнах «живих» людських осель вже горіло світло і, дивлячись на них, я відчувала, що й на душі світлішало. Ці вогники – своєрідні маячки життя, що вперто виривалося з пітьми то тут, то там.

Був вечір напередодні Різдва… Відчувалась якась святковість у природі: і сніг за вікном, і тріскучий мороз, і тиша в салоні маршрутки, і благодушний настрій пасажирів, заглиблених у життєві думи. Всіх об’єднувало одне: дорога. Студенти їхали додому, робітники звично поспішали з роботи, хтось їхав до родичів і наперед радів приємному гостюванню.

Траплялися поодинокі, «ліві» пасажири, котрих водій охоче підбирав, не зважаючи на відсутність вільних місць: це був його додатковий, не обкладений податком заробіток. Зайшовши в автобус, ці пасажири дякували водієві і, розрахувавшись за проїзд, проходили далі, в салон.

На якусь мить я уявила себе на місці людини, що стоїть о цій порі на трасі у двадцятиградусний мороз, і душу огорнув страх… Навколо – пустка, поряд - жодної живої душі, лише вічне небо над головою, сніг, і тиша..., що зрідка порушується шумом автомобілів. О такій порі тут майже ніхто не зупиняється, стій собі, скільки вистачить сил та везіння!.. Якою ж маленькою і нікчемною відчуваєш себе, коли немає від кого чекати допомоги. «Е-е-е ні, - раптом виринула думка, - зовсім не так: є Всевишній, на Нього потрібно сподіватися! Він не залишить!» – І раптом все знову стало на свої місця: і тиша в салоні автобуса, і мирний, доброзичливий настрій пасажирів, і водій –професіонал, і різдвяний вечір за вікном…

Водій ввімкнув радіо, і в салон увірвалися звуки модного шлягеру. Приємна мелодія підсилювала почуття і сповнювала ліричним настроєм. Голос ведучого музичного каналу вітав українців з наступаючим святом, зичив здоров’я та щасливого Різдва.

Десь на п’ятдесятому кілометрі дороги автобус зупинився і випустив у ніч одного з пасажирів. «Малий Кобелячок», - прочитала я напис на табличці зупинки. В ту ж мить поспіхом, ніби боячись не встигнути, увійшла одинока пасажирка. Двері закрились, і «Богдан» знову покотив зимовою дорогою. Жінка несміливо пройшла в салон і принишкла. Стояла збоку від мене, тож я могла її роздивитися. Визначити вік жінки було нелегко. Маленька, худенька, із сумним поглядом великих очей, вона виглядала виснаженою: їй однаково можна було дати і сорок, і двадцять років. Одягнена була вбого, зовсім не по-зимовому: не мала навіть рукавичок. Мабуть, довго чекала попутного автобуса, бо зовсім змерзла. Тримаючись за поручень сидіння, жінка час від часу потирала закляклі руки. Ось вона повернула голову в мій бік, немов відчувши, що її розглядають, і я впіймала безпорадний, благальний погляд. Намагаючись відігнати якийсь внутрішній неспокій, я перевела погляд на вікно і поринула у споглядання дороги.

Пройшов деякий час.

- Ей, пасажирко, що зайшла на останній зупинці, ти думаєш платити за проїзд? – поцікавився зі свого місця водій. Ніхто йому не відповів, лише з радіоефіру линули слова відомого естрадного шлягеру: «Только так надо жить, Чтоб неустанно радость и любов дарить Всем тем, кто здесь в гостях…»

Проїхали іще хвилин з десять… Водій, видно, зовсім втратив терпіння:

- Ти думаєш платити за проїзд? – майже сердито крикнув він жінці і різко вимкнув радіо.

- Я… в мене…мені… нічим платити… - несміливо обізвалася «неспроможна» пасажирка.

- То я, виходить, повинен благодійністю займатися ?! Так я ж не дід Мазай, зайців не вожу!... - вигукнув роздратований водій. – І чого ото пхатися в дорогу, якщо грошей немає?! Ось доїдемо до Лелюхівки - і виходь мені!.. Котись собі до дідька ..., – вилаявся він брутально.

- Як вам не соромно! - не витримала я. - Сьогодні Святвечір, а ви ще й лаєтесь. Хіба не можна підвезти людину без плати? Адже це вам нічого не коштуватиме!..

- Ага, всі ви добрі за чужий рахунок!.. Знали б, скільки таких голодранців зараз їздить, - не відступав водій. – То інваліди, то пенсіонери, то ще якісь старці! І так прибутку ніякого, одні витрати!.. Он краще поцікавтеся, скільки бензин коштує!

- Куди ж ви жінку в такий мороз виженете? – вступилася й собі літня жінка, що сиділа поряд зі мною.

- А мені байдуже! Я на роботі, а не біля церкви, милості не подаватиму!.. - сказав, ніби відрубав водій. І якось відразу відвернув від себе: такий став неприємний і відразливий, де й поділися симпатія та повага до нашого «перевізника».

Доїхали до Лелюхівки. На сільській зупинці наша маршрутка загальмувала, двері різко розчинилися. Та не встигла жінка вийти, як раптом зі свого сидіння озвався дідусь, що став причиною затримки рейсу. Обернувшись до горе-пасажирки, він спокійно сказав:

- Зачекай, дочко, не виходь. Зараз все владнаємо.

Повільно піднявшись, він наблизився до водія, дістав гаманець і запитав:

- І скільки ж вона винна за дорогу?

- Від Кобелячка до Полтави – дванадцять гривень..

Відрахувавши гроші, чоловік мовчки простягнув їх водієві. Той, теж мовчки, взяв; автобус рушив з місця, а дідусь запитав:

- А ти не боїшся, чоловіче добрий, за такі нікчемні гроші брати гріх на душу? Сам бачиш, який сьогодні мороз! Та й надворі майже ніч. Хто підбере цю нещасну о такій порі? Не дай, Боже, ще б замерзла!.. Невже твоя мати тебе вчила так робити? І до того ж – завтра Різдво! Хіба не знаєш, для чого Христос приходив на землю?

- От тільки не треба мені проповіді читати! - незадоволено мовив водій. - І до чого тут, скажіть, моя мати?

Дідусь нічого не відповів, лише глибоко зітхнув і, повернувшись, мовчки сів.

- Спасибі, дідусю, - тремтячим голосом проговорила жінка.

- Богу дякуй, дочко, - відповів той.

Я сиділа приголомшена. Було соромно, невимовно соромно за нашу, уже звичну черствість і жадібність, бо ми наче непомітно, але поступово втрачаємо людяність в постійній боротьбі за виживання, в гонитві за грошима: все боїмося «не упустити свого», не помічаючи, як при цьому розпорошуємо свою душу!.. А ще брав жаль до жінки... Лице паленіло від сорому і за себе, за свою слабкодухість і невміння (чи небажання?) захистити слабкішу. На очі мимоволі навернулися сльози. «Що могло б з нею статися, якби не оцей, самим Богом посланий дідусь? – вкотре запитувала я себе. – А сьогодні ж – канун Різдва! Люди мають допомагати один одному, а ладні за дванадцять гривень принести чиєсь життя в жертву».

Іще довго вирували в мені неспокійні думки та почуття… В салоні маршрутки стояла тиша, і здавалося, ніби щось важке нависло в повітрі. Ніхто не розмовляв, не хотілося думати ні про дім, ні про тепло та затишок.

Ось уже й Полтава. Автобус в’їхав у передмістя. Знайомий всім дідусь попросив зупинитись на тролейбусній зупинці.

- Послухайте, батьку, - винуватим голосом промовив водій, - заберіть свої гроші, - і простягнув гривні назад. – Пробачте, я був неправий…

- Нехай тебе, сину, Бог простить, - спокійно відповів старий. - І хоча в мене зовсім невеличка пенсія, гроші я не візьму: вони тобі нагадуватимуть про сьогоднішню дорогу. Тримай їх при собі - це буде твій оберіг від душевної черствості. І пам’ятай: все, що ми робимо для інших, повернеться до нас сторицею!..

«Богдан» зупинився, і промерзлі двері відчинилися.

- А хто ж ви такий, дідусю, що від своїх грошей відмовляєтесь? – поцікавилась моя сусідка..

- Я - християнин, - відповів чоловік і пішов у ніч…

 

Ластівки

       За вікном – справжня весна! Природа, миттєво прокинувшись від довгої зимової сплячки, відразу ожила, загомоніла; і звідки й сили в неї взялися? - всі рослини, мов по команді, одночасно виткнулись із землі, зазеленіли, забуяли яскравими весняними барвами, приваблюючи всюдисущих невтомних бджіл та дрібненьких комашок. За селом смарагдово ясніла смужка озимого поля, а на свіжозораній землі діловито походжали чорні грачі. З самого ранку чувся веселий посвист шпаків, що оселилися за хатою на старій груші. Здавалось, птахи теж раділи цьому погожому квітневому дню, який дивно співпав із великим святом Благовіщення. І стара Катря, схвилювавшись, не змогла більше всидіти в пустій хаті: з самого ранку почала визбируватись надвір. Так стало на душі радісно, що захотілося на повні груди вдихнути аромат весняного повітря, приправленого терпким запахом торішнього листя, послухати галасливий пташиний базар, що його затіяли всюдисущі горобці. Якщо ж доля посміхнеться, і хтось з односельців випадково йтиме повз двір, то вдасться й погомоніти, почути сільські новини. А ще бабусі дуже кортіло вийти за ворота, на вулицю, куди років два не виходила, - на те були свої причини.

       Баба Катерина, або по-вуличному Мірошничиха, доживала свій вік самотньо. Раз в місяць до бабусиної хатини заходила листоноша, приносила пенсію. Вона ж пропонувала таким, як Катря, крупу, сіль, цукор та інші продукти. А хліб старенька ще пекла сама. Та й чи багато треба людині? Мала сяке – таке господарство, давала раду кільком курочкам та півневі, щовесни садила маленький городець, бо треба ж із чогось борщу зварити. Так і жила. Маленька, сухенька, іще донедавна вона була жвавою і бадьорою бабцею, та в останню зиму тяжко занедужала. Чи то, може, грип, чи якась інша хвороба вклала її в ліжко, та пролежала стара Катерина тижнів зо два в лихоманці. Лежала в холодній хаті, нічого не їла, лише воду пила. Ніхто до неї не заходив, бо не було кому: син та онуки з правнуками живуть в Росії, а родичів і сусідів не мала. Лиш старий рудий кіт, що прибився колись до двору маленьким кошеням, не відходив від неї навіть вночі. Спав поряд, чи то гріючи, чи, може, підтримуючи бабу своїм муркотінням… Так і пережила недугу: одна – однісінька, покинута і забута всіма. Вже думала, що смерть її прийшла. Не тільки вдень, навіть на ніч хатніх дверей не замикала, щоб люди могли виявити. Раз, пам’ятає, коли лежала в маренні, почулися вкрадливі кроки і над нею схилилась чиясь скуйовджена голова. Подумалось, що то син, серцем відчувши материну недугу, примчав провідати. Де там… Від незнайомця війнуло перегаром і грубий голос прохрипів:

-         Чого дивишся, бабо? Гроші давай!..

      Дивно, та Катря навіть не злякалась, скоріше, зраділа непроханому гостеві. Слабким голосом промовила:

-         От добре, дитино, що ти нагодився, бо вже смерть в мене за плечима. Буде кому хоча б очі мої закрити, бо страшно помирати на самоті... А грошей я вдома не тримаю; те, що на смерть приготовлено, добрим людям дала на зберігання. Ти вже, сину, і не трудись, бо не знайдеш нічого.

Ні слова не сказав волоцюга, лиш обернувся та й подався надвір. А через кілька днів, трохи оговтавшись і вийшовши з хати, бабуся побачила, що непрохані гості попоралися-таки в її дворі: забрано з сарайчика курочок та красеня півника. Але стара Катря й за те дякує Богові. Добре, хоч наруги над нею не вчинили, бо зараз он скільки на землі душогубів розвелося!...

       Та все на світі має кінець, минула й оця осоружна, страшенно довга зима, лишились позаду і весняна сирість, і сльота. Тож сьогодні, вперше за останній час відчувши себе бадьорою, стара Мірошничиха зібралася надвір. Спроквола, бо вже погано слухаються її натруджені ноги, взувається вона в теплі боти, бере в руки костур і прямує до дверей. Переступила поріг, з Божою поміччю та з підтримкою палиці виплутала з хати. Стала на порозі, прислухалась. Постояла трохи, відпочиваючи, оглянула неприбране подвір’я і подибала до хвіртки. Ще зупинилась, відсапуючи, і нарешті вийшла за ворота. Під парканом з давніх пір стоїть лавка, і бабця сіла на неї, притулившись спиною до теплих, нагрітих сонцем дерев’яних дощок…

       Невеличка бабусина хата стоїть всередині колись багатолюдної, а нині - майже порожньої вулиці на краю села. Якщо вийти з її двору і глянути навколо, то впадає в око типова сільська картина: стоїть з десяток порожніх напівзруйнованих хатин, що зирять на світ Божий чорними очима вибитих вікон, зверху стримлять голі кістяки стріх та почорнілі димарі, а в забур’янених дворах низько посхиляли голови зажурені журавлі покинутих криниць... Одним словом, сумне видовище. Старші люди один за одним повмирали; молоді - хто виїхав, а хто перебрався ближче до центру; інші ж спилися і розвіялись, як опале листя за вітром. Та й від самого села, чесно кажучи, мало чого лишилось, в народі кажуть: «лише ніжки та ріжки». І цьому мальовничому селу не судилося уникнути долі маленьких сіл великої України: вбитих невідомими ворогами, закатованих невидимими катами, незрозуміло, за які тяжкі гріхи приречених на смерть. Але й там ще живуть люди. Баба ж Катерина, не дивлячись на свої 93 роки, була живою-живісінькою людиною, до того ж мала вразливе й добре серце.

      Старенька весь час відводила погляд вбік, намагаючись не дивитися прямо перед собою. Великий шматок землі, обнесений колючим дротом, псував не лише краєвид, кожною своєю колючкою він колов і без того зранене серце… З цієї причини вона й не виходила на вулицю: колючий дріт нагадував територію військового заводу в Німеччині, на якому їй, вісімнадцятирічній дівчині, довелося працювати в роки війни. Цю землю, а точніше – колишній громадський вигін, захопив, чи то пак, «прихватизував» місцевий багач, колишній головний бухгалтер колгоспу. Як не просила, як не вмовляла Катерина новоспеченого фермера відступити подалі від її двору – нічого не вийшло. Не допоміг і сільський голова, до якого в пошуках справедливості зверталася не лише вона, а й інші жителі. Коли ж Мірошничиха присоромила «обранця», той різко відповів: «Ну, бабо, дався вам цей вигін! Вам уже дев’яносто, пора про смерть подумати, а ви за чужу землю клопочетесь!». Ніби обухом вдарили стару Катерину ті слова. «Е-е-е, голубе, - подумала, - видно, що отримав ти добрячого хабаря! Оце вже захистив стару бабу! Та воно й не дивно: раніше люди в Бога вірили, боялися гріх зробити, і зла менше було на світі. А зараз так: Бога не боюся, людей не соромлюся!..»

      Бабуся вірила в Бога: ще в дитинстві мати розповідала їй про Творця і навчила молитися. В ті далекі часи вони всією родиною ходили до церкви. І з дитячих літ в Катрі склалися особливі стосунки з Богом, дружні й довірливі. З Ним вона часто спілкувалася подумки, радилась, просила підтримки. Жаль лише, що Біблію читати вже не може через поганий зір; іще б послухала цікаві розповіді із Святого Письма… та нікому розповідати.

      Якийсь час стара Катря сиділа, заплющивши очі, згадуючи давно минуле життя: батька, сільського мірошника, якого в 30-х роках оголосили куркулем, а потім посадили до в’язниці; матір, яку з малими дітьми викинули з хати просто на сніг; маленьких сестер, що померли в голодовку, і братів, яких забрали до патронату. Але й вони погинули, правда, пізніше, вже у війну… Повільно, одна за одною снувалися невеселі думи, та все навколо минулого. Згадала й покійного чоловіка, який рано пішов із життя; і сина, який ніби й любив матір, бо щоліта приїжджав погостити з далекої Тюмені, та все ж покинув її напризволяще… А ще бабуся думала: чи це Господь її благословив, чи, може, покарав за щось, відмірявши непосильно довгий вік?

.. Лагідне весняне сонечко було сьогодні єдиним, що старалося обігріти стару зневірену душу. Воно посилало скісні промені, ніби намагаючись розгладити густі зморшки зів’ялого обличчя, зігріти небесним теплом старечі руки. І Катря, відчувши те невидиме піклування, заспокоїлась й непомітно задрімала…

      Раптом з високості долинули знайомі звуки, і бабуся вмить ожила, стрепенулася, напружуючи слух та зір. То навпроти неї, на електричному дроті, сіли дві маленькі чорні пташки й жваво про щось розмовляли. Почувши веселий гомін, бабця відразу здогадалася, що то повернулися додому її ластівки. Ті самі, що кожного року прилітають до свого гнізда, давно колись звитого в маленькому хлівчику. Мірошничиха пожвавішала, на старечому зморшкуватому обличчі з’явилась посмішка, щира і приязна, наче вона зустрілась з рідною людиною. «Це ж яку мудрість дав Бог оцій маленькій пташині, що вона кожного року прилітає до свого гнізда! І ніколи не помиляється! Прилетить точнісінько в своє село, знайде свою, а не чужу вулицю, якимось невловимим чуттям знайде і свій двір, і гніздо. І ніякої науки цій пташині знати не треба, жодної карти не потрібно! Хто ж вказує їй дорогу додому? А прилетіла ж здалеку, - із самого Єгипту! Не інакше, як мені Всевишній з неба вісточку послав, що недарма я топчу ряст земний, для чогось іще потрібна. Адже сьогодні  - Божий празник!..» І по сухій, зморшкуватій щоці баби Катерини покотилися сльози, та вона на них не зважала, а зашепотіла, завела з ластівками нехитру розмову:

- Ластівочко, маленька Божа пташко! Як же я рада, що ти повернулася! Та й не сама прилетіла, а в парі. Удвох тепер щебетатимете біля моєї хати, удвох будете ластів’ят виводити. А я, голубко, вже більше піввіку як сама. Молодим помер мій Андрій, хвороба забрала його в могилу. Сама я й сина свого, одинчика, виростила, сама його й на ноги поставила. Ото як вивчився, не захотів на одному місці сидіти, поїхав на Північ, за довгим рублем погнався, там і живе. То не хотів заробіток втрачати, потім дітей надумав вивчити, а зараз російська пенсія його тримає. А мати… Та що з старою матір’ю станеться, кому вона потрібна? Е-е-е, ластівко, не шанують тепер старих людей, нікому вони не потрібні. Он батько мій колись розповідав, як ще його батько, а мій дід, був сліпим сімнадцять літ. Сидів на печі та бавився з онуками, а п’ятеро сімейних синів приходили до нього на пораду. Чи то роботу якусь затівали, чи їхати куди збиралися, завжди поради батькової питались. То й Бог благословляв їх всяким ділом. Онучки ж мої, як були маленькими дівчатками, так любили до баби в гості приїжджати, а тепер забули, ніби й на світі її не існує. Давно вже своїх дітей мають, та нема їм щастя - долі. Еге ж, і заміж вийшли, і розвестися встигли, бо все не так: той чоловік питущий, а цей робити нічого не хоче. Так і живуть: ні заміжні, ні вдовиці; сьогодні один чоловік, через рік інший… Ні, немає людям благословення від Бога, бо вони самі від Нього відцуралися! Он в селі нашому – ані церкви немає, ані віруючих. Живуть люди, ніби в темряві, а в кого душа тужить-страждає, той горілкою її, бідолашну, заливає, щоб не томилася… А до Бога ніхто не йде. Ось ти, ластівко, маленька пташина, облетіла півсвіту, багато чого чула й бачила. Скажи, хіба ж то правильно живуть люди, ну хоча б і мої онуки? Ні, ніколи, скільки існує народ наш, такого не було! А чому ми, старі, нічому дітей не зуміли навчити, не передали їм науки батьківської? А тому, пташко, що познищували колись церкви, поскидали дзвони, щоб совість свою приспати та беззаконня легше робити. Отоді й розвелось в нас безбожжя. Сімдесят літ сіялось воно на нашій землі, бур’янами проросло в людських душах, оце тепер збираємо врожай. Ти, ластівочко, летіла над океанами, бачила різні країни, знаєш, як живуть прості люди в заморській стороні. Чи й там стільки п’яниць розвелось, які по чужих дворах вештаються, щоб щось поцупити, чи то тільки на Україні? Чи було колись, моя пташино, таке, що невигідно людині стало працювати та на власному городі картоплю садити? А вигідніше красти її із чужої грядки?! А може, ще десь є в світі такі багаті землі і таке вбоге життя? Ось у селі моєму давно немає ні школи, ні медпункту… А люди! На що нині перетворилися люди? Одні спившись, вже не розуміють, хто вони: люди, чи тварини; а другі, розбагатівши, глумляться над простими людьми, ще й себе виставляють на посміховисько. Оце якось чула по радіо, як у Верховній Раді великі політики билися, немов биндюжники. Колись такі безчинства влаштовували лише п’яні на ярмарковому майдані! А світ який нині став, жорстокий та лихий! А скільки в містах розвелося злодюг, що старих, беззахисних людей нахабно дурять та з власних квартир виганяють. Як же мало в людях доброти та милосердя лишилось… Воістину, пташко, живемо при дверях, як то в біблійному пророцтві сказано. Он вже видніється кінець світу, та тільки люди його чомусь не бачать. Чи то пороблено нашим людям, що вони нічого не розуміють? Ніби хтось закрив їм чорною рукою очі, позатуляв вуха і посліпив розум? Ох, при дверях уже живемо, при самісіньких дверях… Як там сказано в Писанні: «Хто має вуха, хай чує!»..

      Дві маленькі білогруді пташки, сидячи на дроті, затихли, ніби прислухаючись до слів старої. Вони знічев’я чистили своє пір’ячко, гострили дзьобики об щось, лише їм видиме; весело й дружно щебетали, спілкуючись чи то між собою, чи, може, з бабусею. Потім дружно знялись зі свого місця та й полетіли у височінь, лишивши внизу і маленьке полтавське село, і двір, і бабу Катерину…

      Воістину: хто має вуха, нехай почує!.. 

 

 

        Час збирати каміння 

 

         Весна цього року видалась, можливо, дещо й запізнілою, і нічні приморозки трималися аж до травневих свят, але якось одночасно розвинулось  молоде зелене листя, а за ним – біло-рожеві квіти абрикос, вишень, черешень, яблунь…Ось уже й каштани, що рядочком вишикувались перед шкільним подвір’ям, викинули свої духмяні свічечки-суцвіття – аж не можна одвести очі. Така краса!..

 

         В тісному вчительському розкладі трапився вільний урок - «вікно»: іду через шкільне подвір’я, виходжу на протилежну сторону вулиці, мимо будинків поспішаю до відділення банку – необхідно терміново перевести гроші на картку доньки-студентки: як не крути, а вижити на одну лише стипендію, до того ж, проживаючи у великому чужому місті, ще нікому не вдавалося. Між житловими будинками - прикмета часу: пивний кіоск, обабіч якого уже, не дивлячись на ранковий час, сидять з пляшками в руках кілька захмелілих чоловіків.

 

         Не звертаючи на них жодної уваги, проходжу мимо. Раптом до мене долинає голос: «Добридень, Тетяно Іванівно!». Притишую ходу, автоматично відповідаю «Добридень!». А в голові роїться думка: «Це, певно, хтось із колишніх учнів. Тільки зовсім не пам’ятаю, хто ».

 

         Придивляюся уважніше до молодого ще, неголеного чоловічого обличчя, на якому блукає п’яненька незлобива посмішка, але ніяк не можу згадати ні прізвища, ні самого колишнього учня.

 

         -  Невже не впізнаєте? - запитує.

 

         -  Дійсно не впізнаю, - відповідаю.

 

         -  Та Голишов я, Тетяно Іванівно!..

 

         -  Ну от, тепер згадала. -  І тут же запитую:

 

         -  Сашко чи Сергій? - ( в нашій школі навчалися два брати  Голишови ).

 

         -  Я  – Сашко, - відповідає.

 

         -  А де ж зараз Сергій?

 

         -  У в’язниці сидить. Йому ще 5 років лишилось.

 

         -  А ти ж де оце пропадав, що ні разу не зустрічала?

 

        -   І я сидів, - відповів, відвернувши погляд.

 

        -  А за що ж? – цікавлюся.

 

        -  Та…- зам’явся,  усього було…

 

         Сказавши щось нейтральне, швидко прощаюся та йду в своїх справах. Але ще довго перед очима стоїть обличчя колись красивого, охайного учня, а зараз –  неголеного чоловіка невизначеного віку з п’яненькою посмішкою.

 

…Брати Голишови навчалися в нашій школі десь 15 років тому. Старший, Сашко, у 7-му, а Сергій – в 6-му класі. Були погодками. Це були красиві, фізично добре розвинені хлоп’ята, від природи наділені живим гнучким розумом. Я перейшла до цієї школи у 1995 році, тому й свій предмет читала в обох братів і добряче наморочилася з ними, як, до речі, і решта вчителів.

 

         Зрозуміло, що дитячий розум вбирає все, як губка, тож виховання залежить від середовища, в якому дитина знаходиться. Ці ж хлопчаки були представлені самі собі. Не подумайте, що вони були сиротами, або їх батьки такі собі п’яниці, ні! Мати мала середню спеціальну освіту, раніше працювала на підприємстві лаборантом. Коли у 90-х рр. завод зупинив своє виробництво, як і інші, стала безробітною. Батько хлопчиків, який був інженером-технологом на цьому ж заводі, подався на заробітки в далеку Москву (за 90-ті роки через виїзд на заробітки мешканців нашого міста поменшало аж на 12 000 чоловік).  Глава цієї родини був спеціалістом  високого рівня, тож і гроші заробляв добрі. Швидко життя родини налагодилось: мати почала добре одягати своїх синів, придбала все, що необхідно було тогочасному хлопцеві-підлітку для «повного щастя»: електронні ігри, кишенькові «тамагочі», яскраві красиві ранці, дорогі речі. Та й сама вбиралася добротно: була красивою жінкою і смак мала непоганий. Здавалося б, чого іще треба? Живи та Богу дякуй. Але життя розпорядилося по-іншому, адже за все необхідно платити…

 

         Зробивши гарний ремонт у 3-х кімнатній квартирі, придбавши все, що хотіла, молода жінка почала нудьгувати, - одна ж бо! (чоловік приїжджав 3- 4 рази на рік). Потім - розваги і вечірки з такими ж, як і сама, подругами – дружинами заробітчан. Все менше уваги приділяла синам, перестала цікавитися їхніми шкільними справами, відвідувати батьківські збори…

 

         Відомо, що якщо людина не «піднімається вгору», вона буде скочуватися донизу. І цей, останній процес відбувається значно швидше, ніж попередній. Сашко та Сергій швидко збагнули, що навчання заважає цікавим електронним іграм, перестали вчити уроки, а що мамі ніколи було перевіряти домашні завдання, так це ж просто казка!..

 

         Десь через рік – два дітей було просто не впізнати: до уроків постійно не готувалися, ховали щоденники від вчителів; обмани,  нахабна брехня і грубощі вчителям стали для них звичайним явищем; підручники ж і зошити взагалі були відсутні. Виклики матері до школи результатів не давали, - та в усьому звинувачувала школу. Пам’ятаю одну розмову в кабінеті директора, під час якої була присутня і я. Викликана в черговий раз до школи горе-матір захищала себе і своїх чад від нападок вчителів:

 

       - Ваше завдання - навчати і виховувати дітей, адже за це ви отримуєте заробітну плату! А батьки зайняті своїми справами, і дітьми займатися ніколи. Необхідно гроші заробляти, щоб вижити…

 

     Директор нашої школи сказала тоді мудру фразу:

 

        - Оце ви зараз сієте, і сієте каміння. Пройде десь отак років із десять, і ви його будете збирати. Тільки й камені ці стануть важчими, бо  виростуть у 100 разів більші.

 

       Неприємності з братами Голишовими на тому, звичайно, не закінчилися, але якось, із горем пополам, по дев’ять класів вони закінчили. Ми, вчителі, вже знали, що на той час сім’я розпалася: дружина вела розгульне «вільне» життя, а чоловік завів собі в Москві іншу родину. Хлопці ж виросли лінивими, розбещеними і не здатними ні до чого молодими людьми. Після отримання свідоцтва про базову середню освіту – ПТУ: там захопилися спочатку легкими, потім – сильнішими наркотиками; пізніше – крадіжки, розбій, і, як наслідок бездуховного життя, – в’язниця

 

        Уявила собі цю нерозумну матір нині: краса зблідла, дорогі речі втратили привабливість, сім’я розпалася; діти: один – наркоман, другий – п’яниця, і сімей у них немає, і сама вона вже нікому не потрібна… Що відчуває зараз ця жінка, що власними руками зруйнувала сім’ю, щастя власних дітей? Чи згадує своє минуле життя і ту розмову в школі з учителями своїх синів?

 

         І ось сидять тепер ці брати: один – у в’язниці, другий – на лавочці поблизу пивного кіоску і чатує: можливо, вдасться щось в когось поцупити або випросити на півпляшки пива, або ж  зглянеться якась добра душа і так, на дурничку, пригостить.

 

         Згадуючи впродовж всього дня про цю зустріч, подумала:

 

      - Якщо привітався з колишньою вчителькою, значить, ще не повністю втрачений, якщо відкрився на хвилину переді мною, - виходить, не до кінця знищена в нього душа!

 

     Але сама ця людина навряд чи підніметься з такого низу. Лише за допомогою віри можна змінити і почати нове життя разом із Богом.

 

         Ось така собі типова для сучасного суспільства життєва історія. Досить часто стикаюся  з різними сімейними драмами своїх учнів, і тоді, коли бракує аргументів змусити батьків приділяти дітям більше уваги, я розповідаю  історію сім’ї Голишових. І не дивно, що вона справляє на них магічний вплив! Якось відразу все суєтне в житті ніби відсувається на задній план, і зневірені, занепалі духом люди раптом усвідомлюють, що їх діти – то дійсно їхнє майбутнє.

 

         Тож, завершуючи цю розповідь, подумала: а може іще для когось ця невигадана історія стане пересторогою у житті від бездуховності та байдужості? Адже одним із тяжких гріхів у християнстві є безвідповідальність батьків за виховання дітей. Вічна книга Біблія навчає нас мудро і справедливо ставитись до власних дітей, до процесу формування  у них духовних цінностей. Недарма відомі біблійні притчі приділяють велику увагу саме моральним настановам для дітей та юнацтва.

 

 

 

 Старий сад

 

     Минають роки, спливають літа, швидко й невблаганно відміряють віхи людського життя десятиліття, невпинною ходою відходить у вічність час, змінюючи калейдоскоп подій. «Все тече, все змінюється», - якось влучно підмітив мудрець. Та завжди, в усі часи, незмінними для людей були такі поняття, як Батьківщина, Родина, Рідна Земля…

 

     На кордоні трьох українських областей – Полтавської, Сумської та Харківської - посеред мішаних лісів та широких ланів, неподалік від оспіваної поетами річки Ворскли, віддалившись від районного центру Зінькова, ніби ховаючись від наслідків цивілізації, причаїлося маленьке мальовниче село. Це мала моя батьківщина, моє рідне село, бо саме тут я народилася, на цій одвічній землі вчилася розуміти і світ, і себе в ньому. Село Довжик… Іще три десятки років тому воно було великим, багатолюдним та веселим. Нині ж, зневажене глобалізацією, забуте владою, це село потихеньку вимирає, як, до речі, більшість маленьких сіл великої України… От про нього, вірніше, історію його виникнення та головну окрасу – старий сільський сад, - я й хочу розповісти. 

 

     Як стверджують старожили, Довжик було засновано близько 1800 року. Вся територія нинішнього села тоді всуціль заросла дрімучим лісом. Тут буяли величезні дуби, кучеряві берези, густі клени та берестки, білокорі тополі та осокори. А низами ярів розкошували верби, схиливши своє розкішне віття аж до води… З джерел, якими багата була незаймана земля, текли струмки, утворюючи озера та ставки… За самим селом, аж до сусідніх сіл Куземина, Миронівки та Більська, іще й понині тягнеться суцільний, довгий-предовгий ліс. Ось тут, в непролазній гущавині, оточеній глибокими яругами, зупинився, втікаючи від переслідувань царськими військами, запорізький козак Довженко зі своєю численною родиною. І чи то припали до душі запорожцю-степовику густі лісові нетрі, чи, може, сподобалась віддаленість місцевості від битого шляху, але не лише переждав він скрутні часи, а й розчистив землю, розорав її, обжився, та й зостався жити. А пізніше на цій місцині появилися інші переселенці, викорчували велику частину лісу, розширили придатну для житла територію, зайнялися хліборобством. Навколо села було вдосталь глибоководних ставків, - от вам і риба до столу! Не лінувалися мої земляки, з діда-прадіда володіли різними ремеслами: вміли бондарювати й гончарювати, займалися і бортництвом, і чинбарством, колеса вміли гнути і чоботи шити. Якось в низині за селом, що й донині називається Глинищем, хтось із селян виявив якісну глину, - так з’явився невеликий цегельний завод. Вистачало будівельного матеріалу і для власних потреб, і на продаж. Ось такими були мої предки-земляки: дбайливі господарі, вдатні на всі руки майстри!

 

     У цій місцевості, на північно-східній околиці нинішнього села Довжик, що ніби здивовано повернулося обличчям до сонця, й донині збереглася його головна перлина і окраса - старий великий сад. Ні, це не «колгоспний садок», як нині, не знаючи історії, його багато хто так називає. Це - панський садок. Вірніше, колись він був панським. А господарем його був останній поміщик - Трипольський Р.П. В книзі «Історія міст і сіл Полтавської області» розповідається, що предки останнього поміщика одержали цей наділ землі іще за часів Речі Посполитої, король-бо щедро наділяв українські землі, разом із її жителями, своїм шляхтичам.

 

     Велика частина земельних угідь, що дісталася в спадок поміщику Трипольському, була мало придатна для обробітку: схили ярів, низин та долини давно зниклих річок. Та власник земель, Трипольський Родіон Павлович, був не лише прогресивною, а й незвичайно творчою людиною: на своїх спадкових землях господарював досить успішно. Мав гарну освіту, був умілим агрономом та садоводом; постійно виписував із-за кордону літературу по садівництву, різноманітні саджанці сортових дерев, ягідних культур. Уявіть собі: на схилі великого яру, що мав три своєрідні заглибини, цей немолодий уже чоловік зумів спланувати, розбити й засадити незвичайний сад. Причому, за спогадами старих людей, він часто працював власноруч, робив прищепи дерев, не гребував ні секатором, ні лопатою. Саме за цей сад поміщик Трипольський Р.П. отримав медаль «за зразкове вирощування фруктового саду на невгіддях». Мабуть, не лише добрі знання з агрономії та садівництва було відмічено почесною нагородою, а ще й фантазію та оригінальність ідеї, творчий підхід до справи; як сказали б нині «за креативність». А ще - за рукотворну красу, яку неможливо передати словами!

 

     Я народилася і виросла в тому кутку села (його ще й донині називають Трипольщанівкою), який знаходиться поряд із старим панським садом і, отже, змалку спостерігала його красу, особливо навесні, в пору цвітіння. …Молочно-білою піною вирують вишні та черешні, що густими острівцями розкинулись по всьому саду. Облиті рожево-білими суцвіттями поважно стоять кучеряві яблуні, час від часу обережно струшуючи ніжні пелюстки зі старих, покручених роками рук-гілок… Сніжно-білим, аж наче зеленкуватим цвітом буяють крислаті груші, тендітні сливи. Дивно і незвично, густо-рожево з червонуватим відтінком, цвітуть райські яблуні, що гуртом отаборилися внизу саду. А в самій його низині, аж в улоговині, рядочком стоять кизилові дерева в жовтогарячому, якомусь азіатському цвітінні. І в повітрі з ранку й до вечора дзвенить багатоголосий спів різноманітного птаства, найбільше ж стараються солов’ї. Запаморочливо цвіте дика черемха, розкинувши запашне гілля над втоптаною людьми стежкою; солодкувато пахкотить жасмин, кущі якого рівним рядочком розташувались біля того місця, де колись стояв поміщицький будинок. Й донині тут гордо тримають свої голови старі крислаті каштани, піднімаючи вгору запалені суцвіття свічок, ніби віддаючи славу Творцеві. Колись, за розповідями моєї мами, тут росла низькоросла карликова сосна, колом оторочуючи підхід до ганку поміщицького дому; трохи поодаль прижилися канадський кленок і карельська береза, японська софора й дивна акація глодиція. В саду росло безліч екзотичних рослин та кущів, були тут навіть тропічні ліани, звичні до зовсім інших кліматичних умов. Он скільки незвичних для нашої північної місцевості рослин та дерев насадив цей мудрий чоловік, що не задовольнявся бездіяльним і пустим життям, а добре знав різницю між справжніми та уявними життєвими цінностями, тому постійно над чимось трудився, про щось дбав, за чимось доглядав!.. З чотирьох боків сад було обсаджено бузком, ніби оторочено яскраво-зеленою влітку, а навесні – бузковою каймою… І вся ота краса під синім небом, залита золотистим сяйвом вічного сонця, дивним чином поєднує в собі Божий витвір з людською фантазією та з натхненною працею.

 

     З північної та східної частини сад обнесений ще й широким колючим поясом глоду та терну. Ці густі насадження, розрісшись, захищають його від холодних північних вітрів та морозів. Не дивно, що в саду росли (і донині ще деякі ростуть і плодоносять!) дерева кизилу, персиків, райської яблуні, кущі винограду. Сад розділений на три рівні частини, і кожна з них відділена від іншої довгим рядом декоративних дерев. Перша частина саду відокремлена старезними липами, які щороку зацвітають духмяним цвітом, приваблюючи бджіл з усього села. Друга і третя частини переділені високими пірамідальними тополями, верхівки яких видніються здалеку. Моя бабуся колись розповідала, що від панського двоповерхового будинку в різні куточки саду вели рівні доріжки, посипані жорствою та піском. Досі збереглась алея, що простувала до величезного дуба. Про той «панський» дуб в селі ще й донині розповідають легенди. Ріс він на самому верху саду, недалеко від поміщицького дому. На тому дубі, на висоті близько шести метрів, між трьома великими гілками, влаштована була відкрита дерев’яна площадка, на яку вели чудернацькі східці. То був великий поміст, на якому, за словами старожилів, легко міг розвернутися кінний віз. Саме там знаходилось улюблене місце відпочинку поміщицької родини навесні та в літню пору; там відпочивали, пили чай або просто милувалися садом. І ще одна обставина: з дуба могли бачити найвіддаленіші куточки саду, і озеро, і купальню, і оранжерею. Та й село було видно, як на долоні.

 

     Пройшли роки… Одна за другою прокотились над моїм рідним селом революції, відгриміли війни, змітаючи все на своїм шляху, не розбираючи, хто правий, а хто ні; відшуміли вітри перебудови, відгуркотіли громи розпаду Радянського Союзу. Давно немає поміщика Трипольського: буремної осінньої ночі 18-го року минулого століття якісь прийшлі зайди, відчувши вседозволеність та дармову поживу, вдерлися до поміщицького дому і подушкою задушили немічного уже господаря-садівника; навіть могилки його не лишилося. А старий сад, оте його рукотворне дітище, справа всього життя, - стоїть собі наперекір соціальним потрясінням! Як і сто років тому рясно цвіте навесні, милуючи око, приваблюючи людей, птахів та бджіл; всеньке літо, а потім й осінь дарує соковиті духмяні плоди! В цьому саду виросло (та ні, виховалось!) не одне покоління довжан: сюди приходили учні з першою вчителькою на екскурсію, влітку збирали лікарські трави та гербарії, взимку ж любили кататися на санчатах та лижах; випускники місцевої школи зустрічали тут сонце, а дорослі проводили маївки, святкували обжинки. Цей старий поміщицький сад став для моїх земляків своєрідним парком культури та відпочинку. У кращі роки, коли за садом доглядали, помилуватися його красою приїжджали з усього району!

 

     До батьківського дому, а отже й до старого саду, щороку приїжджала і я зі своєю родиною, тут вчила іще маленьких своїх дітей бачити красу й цінувати її. Адже саме на рідній землі, серед предковічної краси починаєш замислюватися над вічними питаннями: хто ти? для чого прийшов у цей світ? що зоставиш по собі?…

 

     Дізнаючись із ЗМІ про те, що якийсь багатий та поважний український пан придбав собі ділянку на Місяці, чи пентхаус в центрі Лондона, або, скажімо, футбольний клуб, хочеться його запитати: на що витрачаєте ви, добродію, і без того коротке своє життя? Що залишите своїм нащадкам? А скільки років пам’ятатимуть вас після того, як і ви колись переступите вічну межу?

 

     Адже не лише народна мудрість стверджує, а й життя доводить, що людина живе стільки, скільки в народі існує пам'ять про неї. Майже сто двадцять років минуло відтоді, як Трипольський Родіон Павлович створив той дивний сад, але й він, і пам'ять про нього живуть в серцях людей!

 

     Тож виникає цілком логічне запитання: що ж маємо робити ми, жителі нового, тепер уже 21 століття, щоб не лише зберегти надбання предків, а й передати їх у володіння новому, прийдешньому поколінню? Як навчити дітей та молодь цінувати той духовний скарб, що зветься любов’ю до Рідної Землі? Та ж таки народна мудрість стверджує, що все велике починається з малого. І як би далеко людина не йшла, її шлях завжди розпочинається від рідного порогу…

 

 

 

 

shpu facebook

 

biblioteka

krug-stol2013

krug-stol2014

Головна сторінка | Людина року | Контакти

© Використання будь-яких матеріалів сайту дозволено тільки за умови активного гіперпосилання на джерело. Офіційний сайт Спілки християнських письменників України. 2010-2017 рр.