І знову про мову

Наталія Григор'єва,
член СХПУ, 
переможець Першого Всеукраїнського фестивалю християнської публіцистики у номінації «Єднання християнської інтелігенції – пріоритет чи вибір»

 (Відповідь на статтю Марти Онуфрів в “Українській правді”)

Чому мова? Чому знову на порядку денному стоїть тема, яка є ровесницею людства, термін перебування якої на цій землі та день її смерті також визначено? Та й, мабуть, у багатьох оскомину набито із-за неї. Мова, як сонце, яке сходить і над добрими, і над злими, і над багатими, і над бідними. Адже вона рівною мірою є зброєю як сил Світла, так і сил темряви. В різні періоди існування людства мовна проблема ставила сильних цього світу перед вибором, і від їх рішення часто-густо залежало майбутнє тієї або іншої нації.

 

Дана стаття не претендує на істину в останній інстанції. Це лише спроба поставити мовну проблему у правильну перспективу.

Отже, причиною, яка спонукала до написання цієї статті, є той факт, що сьогодні наша країна знаходиться перед аналогічним вибором, про який йшлося у передмові, і право вибору – за нами. А от поштовхом стала стаття журналістки Марти Онуфрів „Добровільне духовне рабство”. Безперечно, стаття є своєчасною і, як то кажуть, на злобу дня. За кожним висловом відчувається щире вболівання за теперішнє і, особливо, майбутнє української мови. І те, що такі небайдужі люди є, звучить підбадьорливо. Але з деякими тезами статті не можу погодитися категорично.

Передусім, щоб запобігти виникненню усіляких сумнівів щодо мовно-громадянської позиції автора, зазначу, що автор цих рядків глибоко переконаний, що мова – це не тільки засіб спілкування, а й те, як вірно підмічено у статті пані Марти, що відрізняє нас одне від одного, зумовлюючи нашу неповторність та нашу індивідуальність.

Перш за все, скажу те, що засмутить атеїстів, а саме, що мова – це дар від Бога. Так само, як колір шкіри чи очей, таланти тощо. Мовою Бог наділив не тварин або птахів, а Своє найкраще створіння – людину. І якщо людина, яка вважає себе християнином, в це не вірить, то це так само безглуздо, як святкувати Пасху і не вірити, що Христос воскрес.

Якщо серед читачів є послідовники Дарвіна, раджу їм відповідати хоча б на кшталт бабусі з анекдоту. На питання хлопчика, чому вона вважає, що її створив Бог, бабуся дала таку відповідь: „Знаєш, онучику, набагато приємніше усвідомлювати, що тебе створив Бог, ніж те, що твоїми родичами були мавпи”.

В чому аж ніяк не можу погодитися з пані Мартою, це те, що вона коренями духовного рабства називає „відношення людей та суспільних груп до рідної мови та її похідних – духовності, культури тощо.

Духовність – це процес пізнання людиною Бога, стосунки людини (людей) з Богом. Мова – це засіб спілкування. Культура – це все те, що набуто поколіннями (ідеї, стосунки, почуття, моделі поведінки, звичаї, твори та форми мистецтва тощо).

Духовність відповідним чином відбивається на мові та культурі людини, але ані мова, ані культура ніколи не були складовою частиною духовності, тим більше духовність не є похідною мови. І тому мову аж ніяк не можна назвати духовним рабством. Є терміни „мовне рабство”, „мовний полон”, тобто примусове вживання однієї мови замість іншої. Що можна назвати духовним рабством, так це існування (бо повноцінним життям це назвати не можна) цілих народів упродовж 70 років в країні „воинствующего” атеїзму. Цей уривок історії є аналогічним Вавілонському полону ізраїльського народу, коли ізраїльтян примушували вклонятись ідолам (ми ж у Країні Рад мусили вклонятися „своїм” ідолам – партії, Леніну тощо). Паралельно з цим духовним рабством існувало й мовне рабство, адже від полонених вимагали розмовляти суто місцевою мовою.

В усі періоди існування людства проблема мови поставала з тією чи іншою гостротою. Отже, ні ми перші, ні ми останні. Винятком був хіба що період будування Вавілонської вежі. Така собі ідилія: лише одна-єдина мова, ніяких тобі перекладачів, ніяких непорозумінь з причини субєктивності перекладу. Але й вона не тривала довго: мови було змішано, а людей розкидано по всій землі. Як ви вважаєте, хто став винуватцем цього? Як не дивно, але не Сталін, не Гітлер і не якась інша одіозна фігура. Це були Адам і Єва, через яких гріх увійшов в увесь рід людський і, на превеликий жаль, процвітає і сьогодні.

Цей урок, який Бог нам дав ще на зорі людства, повинен був показати, що та чи інша нація жива до тих пір, доки живе її мова. Тому в цьому я згодна з пані Мартою - українську мову треба рятувати якнайшвидше. Смерть мови – це прокляття. Але як практично це здійснити? Глибоко впевнена, що аж ніяк не силою. „Подружжя” слонів ніколи не народить мавпу, а на яблуні ніколи не виростуть банани. Зло не породить добра, а добро не народить зла. Зло народжує зло. Тому уявіть собі, що станеться, коли людям, які з піною на вустах кричать: „Русскому языку – статус второго государственного!” запропонувати, як пише Марта, „суто українську”, але насправді, для більшості населення – абсолютно нову лексику, як то „копаний мяч”, „спортовець”, „посадник” тощо. До речі, не можу погодитися, що зазначені слова є „совєтским” впровадженням. Будь-який філолог підтвердить існування категорії запозичених слів у мові. І якщо вживання цих слів є доречним, вони органічно вплітаються у саму канву мови. (Наприклад, вживання слів коррида, старт, фініш, волонтер, камікадзе тощо у відповідному контексті є стилістично більш виправданим та містким, ніж вживання їх українського аналога-пояснення). Давайте ж не будемо перетворюватися на кшталт словянофілів, які пропонували називати звичайні галоші „мокроступами”.

Мені дуже подобається такий вираз Антуана де Сент-Екзюпері: „Для того, щоб побудувати корабель, не наказуй робітникам йти до лісу, рубати дрова та збивати їх цвяхами. Краще зроби так, щоб вони закохалися в море”. Ми повинні зробити так, щоб все, без винятку, населення закохалося в нашу „співочу” та „соловїну”. Пліч-о-пліч зі мною працюють люди, які народилися, виросли та значний період свідомого життя провели поза межами України, їхньою рідною мовою є російська, але вони щиро вважають себе українцями. Вони намагаються вивчити українську мову. І дуже засмучуються, коли припускаються якихось помилок. Уявіть собі, скільки комплексів виникне у них через запропонування їм згаданої вище лексики! Крім того, не впевнена, що вони радітимуть, почувши, що їхню рідну мову називають „московською каламуттю” або „московськими домішками”. Так само, як і нам неприємно, коли дехто з шовіністично налаштованих політиків називає нашу країну „Малоросією” або „Хохляндією”. Ми можемо зламати скільки завгодно списів, сперечаючись через Харківський чи Київський правопис, а втратити найголовне – людські душі! Звичайно, дратує, коли замість добре відомих українських слів вживаються так звані „русизми”. Але зараз йдеться не про те. Дуже важливо, щоб у процесі сперечання про правопис не перейти так званої „золотої межі”, коли мова перестане бути засобом людського спілкування, а стане самоціллю, тобто новим ідолом.

Згодна, що попередній життєвий шлях української мови не був вкритий пелюстками троянд. Але облишмо вже плакатись та стогнати про своє важке минуле. Може, саме час задуматись про те, чому саме нас спіткала така доля? На землі ніщо не проходить безслідно. Бог бачить все (гадаю, що це також не викликає сумніву), і тому кожен з нас відповідає за власні, а не чужі помилки. Може, час нам поглибитись в нашу історію та гарненько пошукати, чому це нас, таких „білих та пухнастих” постійно хтось гнобив: то турки з поляками, то царська Росія, то Гітлер із Сталіним? Папа Іоан Павло ІІ покаявся перед людством за звірства інквізиції, а Німеччина – за холокост. Може, і нам час в чомусь покаятись, а не лише звинувачувати?

До речі, про холокост. В Біблії є чудова фраза, в якій Бог говорить, що тих, хто проклинає єврейський народ, Він прокляне, а тих, кто благословляє його – і Він благословить. (Не вірете, прочитайте: Біблія, Числа, гл. 24, вірш 9).

Ось лише одне, що потребує каяття.

Але повернемося безпосередньо до мови. Дякувати Богові, що українську мову не спіткала доля галльської, фракійської, кельтіберійської, скіфської та латинської мов. Мови ці є мертвими на сьогоднішній день, тому що жодна людина на землі не розмовляє ними. Так-так, щоб там не казали про латину: і лікарські рецепти виписують нею, і Ватикан вважає її своєю офіційною, але покажіть хоча б двох людей на землі (двох, бо тільки при наявності співбесідника є можливим діалог), які б вважали цю мову рідною, спілкуючись нею щодня?! Незважаючи на все багатство людської мудрості (республіка, консули, сенат, славнозвісне Римське право, твори Цезаря, Саллюстія, Вергілія тощо), Рим потонув у мудруваннях філософів, поклонінні ідолам та вакханаліях. Жорстокість, з якою переслідували перших християн, можна порівняти хіба що з періодом інквізиції. Про Бога навіть не згадували, тому, не дивлячись, на всі перелічені досягнення, в очах Бога Рим разом з його мовою виявися пустоцвітом – деревом, яке не родить. І тому через асиміляцію з варварськими мовами його було зрубано і кинуто у вогонь вікового забуття. Всі наступні спроби в епоху гуманізму реанімувати латинську мову (твори Томаса Мора, Еразма Роттердамського, Дж. Бруно, Кампанелли, окремі твори Данте, Петрарки та Бокаччо) не зазнали успіху.

І, як протиставлення, інший приклад. Ізраїльський народ було розкидано по всій землі, але Бог зберіг його мову. На межі епох іврит було усунуто із широкого вжитку арамейською мовою, але аж до 19 століття іврит залишався мовою культури, філософії та релігії. А потім знову став державною мовою Ізраїля. Далі – більше. У 12-13 ст. у цього народу зявилася ще одна мова – ідиш, якою сьогодні розмовляє значна частина населення Ізраїля. Зазначте, все це сталося тоді, коли євреї, не маючи власної держави, мешкали в інших землях, а тому існував величезний ризик гноблення їхньої рідної мови місцевими!

Хтось може заперечити, мовляв, який сенс бентежити старе. Але, як сказав один мудрець: „Минуле повинно допомогати майбутньому, тільки в цьому його призначення”. Не жити спогадами про минуле, а вчитися на будь-яких з його уроків. Протягом 8 сторіч Іспанія знаходилася під владою маврів, і до сьогодення іспанська мова носить в собі риси мавританської експансії (починаючи із звуків і закінчуючи словами). Але, вочевидь, ніколи нікому на думку не спадало замінити їх на суто іспанські, якщо й досі вони живі. Навіть тоді, коли образа на маврів була дуже свіжою, не похованою під товстим шаром столітнього „пилу”.

Тому що мова – це як потік, вона постійно змінюється. І завтра вона вже не буде такою, як сьогодні. Це нормально. Пані Марта пише, що з обігу штучно було вилучено тисячі українських слів. Шкода, але де впевненість, що вони зможуть прижитися у сучасному суспільстві? Адже для більшості сучасників ці слова стануть неологізмами.

Для того, щоб мова жила, безперечно, треба її практично застосовувати в усіх сферах суспільного життя. Але при цьому не слід забувати, що ані багата спадщина, ані державний статус не змогли врятувати латинську мову від загибелі. А чому не змогли? Ось ми і підійшли до того, про що згадувалося на початку статті, а саме, що культура і мова є відображенням духовного стану суспільства. Що стояло за „духовністю” римського суспільства? Як ми уже, казали, розпуста, вакханалії, поклоніння ідолам, нетерпимість до тих, хто мислив інакше. Що стоїть за духовністю українського суспільства сьогодні? Слава Богу, у нас в країні за віру в Бога уже не кидають до вязниці. Зявилося багато духовних передач. І це уже великий прогрес. Але не треба зупинятися на цьому, а йти далі. І якщо державний статус мови окрім перекладу обовязкових в даному випадку паперів та іншого обмежиться лише перекладом реклами тютюну та спиртного, бойовиків, триллерів та інших сумнівного змісту передач, то мова наша довго не протягне.

Як ви гадаєте, в чому секрет нечуваної популярності англійської мови? Хіба справа в її яскравій виразності, функціональній неперевершеності? Але є більш яскраві та місткі мови. Відповідь настільки проста, що скептики не повірять. Варто лише пригадати, з яких країн походять місіонери, які несуть Слово Боже багатьом народам.

Дозволю собі зробити висновок з усього сказаного вище.

Для того, щоб мова жила, суспільству (і кожному окремому індивіду) треба подбати, насамперед, про власний духовний стан. Духовність та мова – це як сполучені посудини: якщо прибуває з одного боку, то автоматично відбувається наповнення з іншого. І якщо народ-носій певної мови стане ще носієм Слова, то мова ця до пришестя Ісуса не зникне із Землі. Це точно!

aliance

shpu facebook

 

biblioteka

krug-stol2013

krug-stol2014

Головна сторінка | Людина року | Контакти

© Використання будь-яких матеріалів сайту дозволено тільки за умови активного гіперпосилання на джерело. Офіційний сайт Спілки християнських письменників України. 2010-2017 рр.