Язичництво 21 століття

 Тетяна Старосвітська,
член СХПУ,
2-ге місце у номінації «Мораль і культура – скарб чи неволя української молоді» Першого Всеукраїнського фестивалю християнської публіцистики

Чуєте?!... З самого ранку й до пізньої ночі безперервно звучать розмірені звуки тамтамів і в такт їм відбивають танцювальний ритм учасники дикого священнодійства; лунають збуджені людські голоси, чутно веселий гомін, п’яні пісні та регіт. В фантасмагоричному язичницькому танку навколо жертовного вогню безупинно кружляють чоловіки й жінки, молоді та літні люди, ба, навіть старим не вдається уникнути участі в жертвопринесенні ненаситному богу Молоху. …Ось головний жрець дійства зупиняється, підносить руки до ідола, і на мить все завмирає. Вистеживши в натовпі чергову жертву, він раптово підскакує до неї і, схопивши за руку, повертається в центр священного кола. Нещасна жертва спочатку опирається, з усіх сил намагається вирватися з цупких рук шамана, бо добре розуміє, що на неї чекає… Та де там! Її підхоплюють інші , вже полонені диким обрядом і запахом свіжої крові. Запальний танок продовжується, і мимовільна жертва, потрапивши під магічний вплив дійства, теж шаленіє, невпинно розкручується в танку, і, дико сміючись, без остраху підступає все ближче і ближче до вилитого із золотого металу ідола, а потім безслідно зникає в розжареній вогняній пащі… Там, де поклоняються мертвим ідолам, смерть щоденно справляє свої страшні обжинки, адже фінальною сценою будь-якого жертвопринесення є не що інше, як дорогоцінне людське життя…

Перед нами - осучаснений щоденний ритуал поклоніння ідолам, кумирам, чи й просто мертвим богам, котрих знічев’я придумали собі заведені в темряву нещасні люди. За жертву сьогоднішнім язичникам править усе: і ненароджені діти, приречені нерозумними матерями на смерть, і ті, котрим вдалося народитися, але невідомо для чого – для щастя чи горя; і дорослі люди, і сивоголові… Сучасні язичники легко і бездумно приносять в жертву своїм божествам вічні загальнолюдські цінності, що в усі часи були мірилом Любові, Добра та Справедливості. На соціальне сміттєзвалище в одну купу мотлоху викинуті як непотріб дружба і любов, милосердя і подружня вірність, власноруч знищене здоров’я і поруйнована родина, зраджені, покинуті напризволяще живими батьками діти та старі немічні батьки, - одним словом, все, що свято шанувалося нашими предками, в новому тисячолітті щоденно приноситься в жертву немилосердному богу Молоху…

Поклоніння ідолам та принесення їм обов’язкової жертви не є чимось химерним. Це реальність, та не всі бачать її, вірніше, не всі бажають бачити. І відбувається це, на жаль, не в далекій екваторіальній Африці часів Давида Лівінгстона, і не в Київській Русі доби язичництва. Це жахіття щоденно здійснюється на великих просторах української землі саме в наш час, на початку ХХІ століття… Жорстокий бог Молох продовжує поглинати людські життя, живцем ковтаючи дітей і дорослих, доки ми добровільно, без боротьби віддаємо йому в жертву усе цінне, допоки залишаємось язичниками: віримо і поклоняємось будь-кому, крім єдиного і живого Бога – Творця…

Зовсім недавно, в першій половині липня, довелося мені добиратися на Полтавщину: я їхала в гості до мами. З Дніпропетровщини до містечка Зінькова доїхати було значно легше, ніж з райцентру до мого рідного села. Причина банально проста: на села автобуси взагалі не ходять, бо це невигідно. Живемо ж бо в такий час, коли все суспільство охоплене срібнолюбством. Тож вся надія лише на таксистів: вони охоче відвезуть в будь-яке найвіддаленіше село району. Оскільки роботи в зіньківчан майже немає (працює лише бюджетна сфера), то бажаючих «потаксувати» хоч греблю гати. Тут теж панує жорстка конкуренція, і виживає сильніший. Такі зранку до ночі сидять під приміщенням районної автостанції і бувають вкрай щасливі, «зловивши» випадкового пасажира. Всі місцеві таксисти переважно молоді або зрілого віку чоловіки, яким до заслуженого відпочинку ого-го як далеко, а жити за щось треба! Роботи ж в містечку немає ніякої, а більшість «сильних» мають родину, дітей… Повновидий літній таксист зажадав за свої послуги 90 гривень. Діватися було нікуди, і я згодилась. Дорогою зав’язалася типова розмова на тему: «А що у вас?» І п’ятдесятирічний водій легковика збуджено повідав «свіжу» районну новину: два дні тому весь Зіньків масово святкував велике свято Івана Купала. Людей зібралося дуже багато, всі надзвичайно весело провели час! «Партія регіонів» напередодні виборів запросила артистів із самої Полтави. А головне, що свято вдалося: гуляли до самого ранку, пива і горілки випили без міри, а найгарячіші побилися. Двоє з них тепер у лікарні: один з черепно-мозковою травмою в дуже тяжкому стані, навряд чи й виживе; інший з переломом обох ніг! «А все тому, що не вміють наші люди пити й відпочивати», - зробив свій висновок водій. Я ж, вислухавши його розповідь, гірко зауважила: «Та ні, це тому, що язичники!» На мою репліку таксист обурився: «Неправда! Ми не язичники, ми - православні християни!..»

А ось як про цю подію відгукнулася районна газета «Голос Зіньківщини» від 13 липня 2012 року: «Сьомого липня, вечорової пори, на березі прохолодної річки Ташань зіньківчани святкували одне з найулюбленіших народних свят… На оновлений міський пляж зійшлася сила-силенна люду, як кажуть в народі, і яблуку не було де впасти. Присутніх зі святом, яке відроджує народні традиції, привітали перший заступник голови райдержадміністрації та начальник відділу у справах молоді та спорту…. Цікаве театралізоване дійство з хороводами навколо Марени, пусканням на воду купальських вінків та пошуками квітки папороті провели працівники БК… А пізніше, коли вже геть стемніло, запалало багаття, яке несло всім, хто спостерігав за ним, очищення від хвороб(!), негараздів(!!) та непорозумінь(!!!)» Про п’яну ж бійку та її наслідки в газетній статті не сказано жодного слова! Та й що говорити, коли подібні речі давно стали звичними для всіх… І кого звинувачувати в трагедії районного масштабу: партійців, працівників культури, чи тих, хто «заливає» нашу молодь алкоголем?! А може, в усіх людських нещастях слід бачити бездуховність, оте пресловуте сучасне язичництво, що подібно до ракової пухлини продовжує поїдати українців?

Повсюди, у місті чи в сільській місцевості, в державній установі чи на стихійному ринку, на багатолюдній міській чи в спорожнілій сільській вулиці доводиться стикатися з різними проявами ідолослужіння. І в кожного свій ідол: в одних – бюрократичний папірець, який безжально розчавлює маленьку людину; в інших - привласнена чужа копійка, яка «карбованець береже»… Ще в когось - всюдисущий зелений змій, що вимагає щоденної жертви… Або золотий мішок чи приватна власність. Та й чи можна перелічити всі ті великі та малі божества, яким поклоняються нині наші сучасники, жителі 21 століття?.. Їх не злічити, бо їм немає числа. Ось лише один із них…

Поклоніння зеленому змію

В жарку обідню пору іду боковою вуличкою маленького українського села. В цьому селі я виросла, його вулицями ходила не один раз. Спостерігаю в порожніх дворах густі садки, кучеряві вишні, ніби обліплені червоними ягодами. Радію: як же рясно цього літа вродили вишні! Воістину, у Творця нічого не буває пусто: і хоча цього літа немає абрикос та слив, зате все компенсувалось смачною кисло-солодкою ягодою вишні. А які смачні варення, компоти та киселі можна з неї приготувати! Дбайливі господині вміють сушити вишню: спочатку запікають в печі, а потім викладають тонким шаром на горищі. Та з усього видно, що мало лишилося в селі дбайливих людей, бо ніхто цих вишень не обриває й не сушить. І вулиця майже вся обезлюділа. В роки мого дитинства тут було аж п'ятнадцять будинків, нині ж лише чотири. Минаю спорожнілі дворища, пригадую, хто в них жив раніше. Ось в густому вишняку стоїть добротний будинок. Та всі прикмети вказують на запустіння: двір густо заріс бур’янами, а дерев’яний паркан зажурено похилився набік. Господар, 55-річний сільський механік, уже два роки не може оклигати після інсульту. А був же сильний і міцний, немов дуб! Одружився, мав трьох синів. Побудував новий дім, завів господарство. Мав чоловік золоті руки, а ще – велику пристрасть до оковитої… Багато пив. Мав свою «теорію», що помірно пити зовсім не шкідливо, а навіть корисно для здоров’я. Часом жартував: «Зелений змій - це лютий ворог, якого потрібно знищити! От я й борюся з ним, тобто, регулярно знищую!..» Дружина довго боролася з пияцтвом чоловіка, та врешті, не витримавши, махнула на все рукою і подалася з дітьми до своєї матері на Вінниччину. А той і далі щоденно «боровся» зі змієм. Боротьба, звісно, тривала недовго, і Олександр, розбитий інсультом, перетворився на інваліда. Тепер його, безпорадного і немічного, мов немовля, доглядає старенька мати. Довоювався… Поліг жертвою хоробрих у нерівній боротьбі з ворогом!..

Проминаю сумний двір, йду далі. Ще здалеку побачила трьох дітей, що котили нерівною грунтівкою дитячу коляску. Підійшла ближче, придивилася: всі троє - світлоголові і синьоокі, але дуже брудні, навіть як для села. Двоє менших дітлахів – трирічний хлопчик та п’ятирічна дівчинка - розгублено дивилися на мене, а найстарша, дівчинка років десяти, бідово запитала: «Скажіть, а де живе тітка Когутиха?». Я відразу здогадалася, що мова йде про відому на все село самогонщицю. Цікавлюся: «А для чого вона вам, діти? І хто ваші мама й тато?» Білоголове дівчатко охоче розповіло, що вони приїхали в гості до своєї бабусі, тата в них немає, а мама з якимось дядею ще ранком пішла в гості до тітки Ольги. Вони чекали її, аж поки не розплакалася мала Оленка, бо була голодна, потім одягли малу і тепер шукають маму… Я заглянула в колясочку: там лежало зовсім малесеньке анемічне дитинча, на вигляд не більше трьох місяців, зовсім мокре. Дитя міцно обхопило рученятами пусту пляшечку, смокчучи соску. «І скільки ж це вашій Оленці?»-цікавлюся у дітей. «Недавно було шість місяців, та вона погано росте, бо завжди голодна…», - охоче пояснила найстарша дівчинка. Ми разом переодягли Оленку, перестелили їй пелюшки. Дитя було легеньким, немов пір’їнка…Від жалю боляче стиснулось серце, чомусь подумала: «Мама ваша, діти, не в гості до тітки Ольги пішла, це вона поклоняється зараз Зеленому Змієві, а в жертву йому приносить вас, нещасних…»

Кривавими вишневими сльозами плачуть по селах старі садки, насаджені працьовитими руками батьків та дідів; гірко ридають кучеряві вишні, струшуючи в бур’яни оксамитові намистинки перестиглих ягід… Ніколи їх обривати, немає кому сьогодні збирати врожай. Дуже зайняті люди: п’ють собі оковиту, не згадуючи минулого, не замислюючись над майбутнім…Щоденно поклоняються Зеленому Змію… Лише йому служать, йому приносять жертви…

То чи зможемо ми, українці, врешті-решт усвідомити, хто ми: християни, чи язичники, і для чого живемо на цій благословенній Богом землі?.

aliance

shpu facebook

 

biblioteka

krug-stol2013

krug-stol2014

Головна сторінка | Людина року | Контакти

© Використання будь-яких матеріалів сайту дозволено тільки за умови активного гіперпосилання на джерело. Офіційний сайт Спілки християнських письменників України. 2010-2017 рр.