Залишається тільки любов

Світлана Тимошенко,
Переможець Всеукраїнського заочного конкурсу християнської публіцистики,
м. Київ
 
Все минет, остается лишь только любовь,
Все минет, но не Бог, не любовь.
Все – вода, не надейтесь на воду, друзья.
Все – вода, но ждет пристань родная меня.
Г. Сковорода 

Широко відкрив свої очі новий весняний день. Тонкий майже прозорий вранішній туман все ще бавиться із сонцем. Водночас у різних куточках вулиць проходить їх боротьба. А коли проміння таки перемагає, пробиває ніжну вуаль серпанку, все це видається чимось неймовірно красивим. Звичайні будинки стають незвичайними, приховане виявляється, дорогоцінне, що було вкрите пилом, починає яскраво сяяти та притягувати до себе.

Цього чудового дня і для мене відкриється одна дорогоцінність. А поки я, щойно прокинувшись, тягнуся до свого записника, десь тут має бути номер телефону. Знайшла. Його звуть Максим Маурітсон, і він любить, коли з ним говорять на «ти», навіть незнайомі. Правда, про це я дізнаюся пізніше. 

– Алло, Максим Маурітсон?

– Так, я слухаю.

– Я прочитала ваше інтерв'ю у газеті. Хочу зняти про вас фільм.

Легко і майже без роздумів прозвучало у слухавці:

– Ну, добре. Приходь. Пиши адресу... Ще з тебе долар за кожне «ви».

– Що?

– Жартую. Кажи мені «ти», а не «ви»!

Дуже коротка бесіда і така швидка згода. Дивно, але цікаво. Ну, що ж, образно кажучи, «іду на "ви”...» ой, ні! «Іду на “ти”», ‑ з мене ще один долар. Поспішаю, на столі залишаються розкидані папери, серед яких газетна стаття:

«Максим Маурітсон – греко-католицький священик на пенсії, лікар, музикант - органіст зі Стокгольму. У грудні йому виповниться 85! По запрошенню відомого єпископа Софрона у Івано-Франківській духовній семінарії викладав теологію, у Києво-Могилянській академії – іконографію, Київському, Одеському, Запорізькому університетах – скандинавські мови (всього їх знає близько 50-ти: десять – вільно, інші – зі словником). Знаходить закордонних інвесторів для вітчизняних фондів, що займаються оздоровленням чорнобильських дітей, дітей з багатодітних сімей та сиріт ...».

На полицях довгі, довгі ряди книжок. Деякі виглядають столітніми, а то й старішими з золотими літерами, покуйовдженими краями, інші простіші. Вони ніби стали стіною аж до самої стелі, щільно притиснувшись одна до одної. Максим піднімається на стілець й тягнеться до «вершини гори». Бере величезну книгу, оправлену шкірою з орнаментами. Зморшкувата рука відкриває перші сторінки, сива брова насуплюється, щоб читати складний візерунчатий текст давньогрецькою мовою:

– ерономо тікеріо деюфомен, ферте порфурас накомен...

Він пильно вдивляється у книгу. Дуже коротке волосся, сірий довгий халат з білою каймою та ще й грецька мова, – все це створює образ келії минулих часів та монаха, священика, що говорить мовою, яку не кожен розуміє.

– Знаєш, про що це? «Ерономо тікеріо деюфомен» означає молимося в ім'я Господа. А «ферте порфурас накомен» – дай нам від Тебе святі дари. Отак.

Отак представ переді мною Максим Маурітсон, чи то українець, чи то швед, простий і незвичайний разом. Почалося наше знайомство з однієї ложки, чашки та тарілки, які були залишені на столі, ніби спеціально для того, щоб мій герой зробив гарну увертюру до своєї історії. «Оце в мене одна ложка, чашка, тарілка та дев'ять квадратних метрів, у яких я живу. Достатньо. Без комп’ютера, телевізора, мобільного телефона…, – посміхається, як молодик підхоплює стілець й сідає, – про Україну мало знають у Європі. Одного разу у Швеції я йшов підземним переходом і почув чудову мелодію. Я – органіст, знаюся на музиці. Мені дуже сподобалось. Це були народні мотиви, але ж чиї. Підходжу, спілкуюся – українці. Я їм у лютеранських церквах організував концерти, а вони мене в Україну запросили. Так я тут вже 17 років. Від'їжджаю кудись, але все рівно повертаюся. В інших країнах, де дають мені проповідувати, розповідаю про Україну. В неї така багата культура, стільки талантів…».

Оце дивина: швед стає щирим патріотом України! Він педагогічно виправляє мої українські помилки в моїй українській мові. А ще намагається виправити те, на що ми часто закриваємо очі: свої невеликі заробітки Максим віддає на допомогу бідним, хворим та сиротам. Мені почулося? Не у Швеції? В Україні! Якщо там, за кордоном його називають «ходячою енциклопедією», то у нас за ним закріпилося ім'я «Мати Тереза». Правда на це священик, жартуючи відповідає, що Матір'ю Терезою не може бути точно, адже він – чоловік.

Двері квартири вже прочинені. Максим стоїть на порозі і помахом руки дає свою згоду на те, щоб я зазирнула у його життя:

– Ходімо, ходімо. Швиденько.

Він, як завжди, у своїй парадній формі - чорні штани, сіра з білим манжетом на шиї священицька сорочка, та чорне розстібнуте пальто. Будь-яка погода, коли прохолодно, коли мороз, йде дощ або й навіть сніг, зустрічає його таким. Настає літо, і він просто знімає пальто. У одній і другій руці – довгі поліетиленові пакети, що майже тягнуться по землі. Адресат є для будь-якого предмета у пакунку. Сьогодні там – книги для дитячих бібліотек, ліки для бідних, дві нові статті у газети. Максим летить вулицями, а я двадцятирічна ледве встигаю за ним і тільки чую: « швиденько, швиденько. Закривай рота, бо мухи, комарі залетять…». Та хай залітають, тільки б не відставати! Все це видається мені образним. Наздоганяю мого марафонця і думаю: цей чоловік так поспішає робити добро, забувається, що зазвичай на дев'ятому десятку так не бігають. Він не чекає поки «великі і могутні» цього світу побачать у облупленій кімнатці матір та її сімох дітей з сірими голодними очима, бабусю, яка через слабі ноги не може дійти до магазину, щоб купити хліба, немічне, хворобливе дихання культурного, духовного життя людей. За весь час нашого з ним спілкування він жодного разу не пожалівся на владу! Невже вона не винна у всіх гріхах, Максиме?! У відповідь чую тільки: «ходімо, швиденько…».

Максим зупинився, підняв щось із землі і побіг далі. Тримаючи його темп, чекаю, що скаже.

«У нас багаті люди, стільки можна грошей на вулиці знайти…я збираю потроху і віддаю сусідці, вона зовсім бідна, їй кожна копійка – золото… ой-ой».

А вулицями продовжує бавитися сонячне проміння. Без дозволів та згод на те, воно раз у раз грайливо заглядає в очі перехожим. Неперебірливо світить і на добро, і на зло. Стає свідком того, як багато з нас замінили закони любові на закони джунглів: «все для себе», «вбий сам або вб'ють тебе», «виживання найсильнішого». Як одна людина проштовхується через інших, займає собі пригріте містечко, а потім опускає голову так низько, щоб не побачити навколо себе тих, кому воно було потрібне більше. Як кожен старанно вибудовує огорожу для свого будиночку, щоб «його» було завжди з ним і ніяку його крихту не підібрав би часом інший. І хоча буває незручно, кожен одягає на себе свій броньований «футляр», головний з яких зветься «радістю»…таке собі «футлярне щастя», щоб усі повірили: у тебе все добре.

Наближаємося до старовинних кованих воріт, що стоять в оправі білих стін. На одній з них невеликий мозаїчний малюнок. Максим запевнився, що і я побачила, куди спрямований його погляд, лірично вимовив: «Краса!», – і побіг далі. Він квапиться до видавництва Києво-Могилянської академії. Скромна освітлена кімната. На довгому столі великі стопки книжок очікують бути “одягненими” у палітурки. Максим заходить, і дві миловидні жіночки відразу оживляються:

– Максим наш прийшов. Як ви поживаєте? Давно вас не бачили. Так ви з камерою прийшли? Ой, сфотографуйте мене з Максимом. Любко, іди і ти сфотографуйся.

– Кажи «ти», а не «ви», зараз будеш штраф платити мені, один долар за кожне «ви».

– Максим, я так не можу. Це у вас у Швеції всі на «ти». Ви мене не зміните.

– У нас на «ви» звертаються тільки до короля і королеви. То я безперечно менший за них.

– Добре, добре... оце ми назбирали книжок для дитячих бібліотек. А це вам.

Разом з літературою до пакунку жінка вкидає кілька яблук.

– О, Боже провидіння. Це називається Боже провидіння. Коли нема чого їсти, Він не забуває, дає. Дякую.

Місію виконано, і вже відлунням, далеко звучить голос Максима:

– Всі здорові?

– Так, так!

І знову вулиці, метро, видавництва, бібліотеки, - він хоче встигнути всюди. Чи помічає хтось мого привітного дідуся? Його «тихі» щоденні справи? Не так давно на органних концертах цьому «дідусю» аплодувала двохтисячна публіка разом зі шведським королем, його слухали величезні аудиторії студентів різних країн. Він не збіднів, його не потоптало життя так, що тепер приходиться доживати свій вік в Україні. Він, той самий талановитий органіст, публіцист, вчений теолог просто полюбив цих людей. «Велика радість укладена в тому, щоб присвятити себе служінню іншим. Люби: чим більше ти віддаси, тим більшим будеш володіти», – так говорила Матір Тереза. Крім служіння людям вона не мала нічого, а казала, що володіє багатствами. Видається мені, що ці багатства не мобільні телефони, не модне вбрання, не дорогі авто. Думаю, Матір Тереза говорила про щастя, справжнє щастя.

Я попрощалася з Максимом Маурітсоном у передвечір’я. Одна, не поспішаючи, йшла додому. Палаюче сонце вже сідало і так ненав’язливо нагадувало мені про одну важливу дорогоцінність: любов. Ту, що не буває галасливою, не кричить. Ту любов, яка не егоїстична: живучи у тобі, хоче віддавати іншому, не чекаючи взаємності. А цінність її не змінюється від того, знають про неї люди, говорять про неї, чи вона до кінця залишається для когось непомітною. Вона буде, коли пройде та зникне все. Любов творитиме, робитиме своє, змінюватиме життя.

 

 

aliance

shpu facebook

 

biblioteka

krug-stol2013

krug-stol2014

Головна сторінка | Людина року | Контакти

© Використання будь-яких матеріалів сайту дозволено тільки за умови активного гіперпосилання на джерело. Офіційний сайт Спілки християнських письменників України. 2010-2017 рр.