Театр життя

Володимир Слонопас

член СХПУ (США)

Переможець

Всеукраїнського заочного християнського літературного конкурсу сатири та гумору - 2019 «Дядьку ... Дядьку ... Дайте 10 копійок»

у номінації «Мала проза»

Театр життя

Купюра в 500 гривень плавно, по якійсь тільки їй відомій траєксторії, опускалась у відкритий акордеонний чемодан. Так, так, тяжко було би помилитись, не Тарас Шевченко, а сам Григорій Сковорода плавненько так і чомусь повільніше, ніж того бажав власник акордеону, приземлявся у бархатне дно відкритого чемодану. Сергій через свої чорні окуляри сліпого чітко відрізнив контури відомого письменника на папірцеві і тепер тільки невимовно сильно бажав, щоб оті моднецькі туфляки якнайскоріше віддалилися від нього, до поки не з’явились тут поліцаї. «Чому він не йде?» - билося в голові таке просте запитання, - «Йди ж бо, чоловіче, дякую тобі, але йди вже, бо прийдуть називаємі себе правоохоронцями і Сковорода переміститься у іншу кишеню». От біда, і не скажеш цим добрим туфлям нічого і купюри при незнайомцеві не витягнеш, я ж бо «сліпий». Сергій закінчив грати «Полонез Огінського» і зробив декілька рухів лівою рукою, ніби то шукаючи чемодан музичного інструменту, почав вкладати туди аккордеон. Але туфлі все ще стояли перед ним, не збираючись відходити. Сергій клацнув замками, зробивши декілька завчених рухів у пошуку своєї палиці, повільно піднявся із пустого магазинного ящика, який виконував роль стільця. Узяв вільною рукою чемодан і так уміло почав постукувати палицею по асфальті, що накінець-то дорогі туфлі відійшли в сторону, даючи пройти «сліпому». «Чому він стоїть, чому дивиться на мене, чому не йде…», – крутилось у голові. Постукуючи палицею поперед себе, Сергій попрямував до виходу із підземного переходу.

- Невже ти дійсно мене не впізнаєш? – почув позаду себе голос, але зробив вигляд, що це не може бути звернення до нього. Рука незнайомця опустилась на плече Сергієвої камуфляжної куртки. – Та глянь на мене, чоловіче.

Щось було знайоме в цьому «чоловіче», але…

- Як вам не сором говорити «глянь» сліпому? – кинув у відповідь Сергій, але обернувшись, таки оцінив співрозмовника. Високий, досить стрункий на свої під-пятдесят, сиве пасмо прикрашає назад зачесане чорне волосся, вдягнутий, як то кажуть «з голочки» з виглядом сучасного бізнесмена. Ні, він його таки не пригадує.

- Та роззуй ти свої очі! – незнайомець тусанув долонею Сергія у плече. – це я, Микола – твій однокурсник.

- Ми-кол-ка-а, - протягнув устами Сергій, ховаючи у кишеню з носа свої окуляри. – Мико-о-ла, - повторив, ще не вірячи побаченому.

- Тож, панове, як говорив великий комбінатор, крига скресла[1]. Накінець то до нашого «великого сліпого»[2] повернулась пам'ять.

Сергій не міг повірити, що оце перед ним стоїть його бувший співкурсник по Київському Театральному училищі. Той самий, з яким вчились, з котрим були закохані в одну ж ту саму дівчину, з котрим разом в 90-х втратили роботу в театрі, з котрим з-за безробіття подалися на київські вулиці та в підземні переходи заробляти на прожиття. І ти диви, ось перед ним стоїть вже не Миколка, а поважний пан і посміхається. Так, це він, його посмішка і манера говорити. От тільки різниця між Сергійковими потертими джинсами з камуфляжною курткою і Миколиним дорогим костюмом в елегантному пальто така, що й стояти разом незручно.

- А ти… ви… - Сергій не знав як почати мову з таким добропристойним паном. Але Микола, бачачи замішання свого бувшого товариша, взяв ініціативу у свої руки.

- Знаєш що, брате, йдемо звідсіля на повітря, а там і порозмовляємо.

Вийшли з підземного переходу, на дворі ще був день, хоча осінні свинцеві хмари стояли низько над містом і робили Київ більш подібним на вечірній. Вітер носив по вулиці жовте опале листя місцями закручуючи його дзиґою, збираючи до купи, щоб кинути комусь лантухом під ноги. Микола вказав рукою напрямок і вони йшли отак вдвох. Було дуже дивно спостерігати зі сторони, як елегантний та обідраний йшли разом по вулиці і захоплено між собою вели розмову.

- А ти завжди у цьому переході сидиш? Щось я тебе раніше на Оболоні не бачив.

- Та ні, приходиться переміщатись, щоб не набридати. Але тут у мене вже склалась домовленість з поліцаями, віддаю трохи заробітку їм, то ж мене ніхто не рухає. Тепер вже не 90-ті, коли ми собі могли позволити заробляти де хотіли і коли хотіли. Згадай, як ми під мій акордеон афганські пісні співали і заробляли більше, ніж в театрі. Я часом думаю, що добре, що нас тоді звільнили. Стали непотрібні для «культури в маси», та нічого, масам на вулицях білети не потрібні. Ще з нашим жалісливим на чуже горе народом не пропадеш.

- Так, в 90-х було все простіше, до поки і жебрацтво не попало під контроль кримінальних структур. Тоді то нас і витіснили з «жирних» місць.

- А Ліду пам’ятаєш? Ех, як вона з нами співала!

- Пам’ятаю? Вона моя дружина і мати моєї дитини. Ми живемо на Оболонському проспекті, хоча думкою вже літаю на Оболонську набережну. Набридло, знаєш, дивитись на Кирилівське озеро, хочеться милуватись дніпровськими чайками.

Сергій підвів на співрозмовника здивовані очі. Кирилівське озеро йому, бачиш, набридло. І мимоволі згадав свою кімнату в комуналці, яка йому дісталась по смерті матері.

- Ого! Ти мені так ще й не повідав: хто ти і що ти? Вигляд маєш як народний вибранець до Верховної Ради.

- На ні, там артистів і без нас вистачає. Утверджуюсь думкою, що вища партійна школа давала кращі знання в театральному мистецтві, особливо в жанрі «політичне кіно». Бідних бувших не буває.

- Бувших кого?

- Як кого? Бувших секретарів комсомолу, парторгів. Ти думаєш це вони нам світле майбутнє будували? Ні, це вони собі дорогу пролетаріатом та колгоспним селянством протоптували. Ну та не за них мова, а за нас. Хай вони собі живуть своїм життям, народ наш житиме власними проблемами, а ми з тобою повинні думати за процвітання нашого бізнесу.

- Нашого бізнесу!? Але ж ти …

- Жебрак.

- ??? – Сергій не знав що й думати, його здивування росло скоріше, ніш вони набирали ходу.

- Як ото ми з тобою починали жебрати по переходах у 90-х, так ми з тобою і продовжуємо займатись тим же, що і двадцять років назад. Різниця тільки в тому, що мій бізнес росте, а ти зостався на рівні «великого сліпого». Сьогоднішня наша зустріч подібна до всім відомого «Золотого теля», коли Остап Ібрагимович взяв у своє підприємництво Михайла Самуельовича.

- Може ти поясниш?

- Обов’язково. Все поясню, нічого не утаю від того часу, як ми з тобою розлучились наприкінці століття.

- Оце так діла, голова кругом, як для одного дня.

- Тоді давай під’їдемо у якусь кафешку.

- Так треба було на метро тоді йти, а не до «Великої кишені».

- Та у мене біля торгового центру автомобіль припаркований, я до нього і йшов, коли тебе зустрів.

Через декілька хвилин Микола відчиняв багажник чорного Ауді, куди вказав вкласти Сергіїв акордеон. Сіли, поїхали. Сергій з захопленням роздивлявся по салоні: то концентрував свій зір на блискучій панелі, то переводив його на задні шкіряні сидіння. «Чудасія» - думав – «називає себе жебраком, а живе, як панисько». Микола вирулив на шоссе і вони поїхали. Те, що було звичайним для водія, було небаченим дивом для пасажира. У скорому часі зупинились і зайшли у «Матусину кухню».

- Люблю це кафе, смачно готують і ціни, по зрівнянню, не високі.

Сергій погодливо кивнув головою, хоча ніколи ще тут не був. Як правило, по дорозі додому заходив до найближчого магазину і купував декілька консерв, хліб і щось з необхідного. Сіли, замовляв Микола.

- Ну так от, коли на ветеранів-афганців перестали звертати увагу і діла більше ніхто не мав до цієї війни, ми з Лідою рішили спробувати себе в амплуа обкрадених. Виїжджали на вокзал, там вона з криком: «О-бі-кра-а-а-ли», пропихала, показуючи всім навкруги неї, руку через прорізану сумочку і починала плакати і перечисляти всіх і вся, кого їй треба нагодувати, що їй треба оплатити і так далі. О-о, як вона голосила і плакала, як голосно нарікала на бездіяльність міліціонерів, що ті навіть підійти боялися. Не повіриш, від її виконання дехто навіть сльозу пускав. У ній жила велика акторка. Люди, звісно, починали заспокоювати, і тут появлявся я зі своїм монологом доброго самарянина, привселюдно давав сотню-другу потерпілій, й призивав сердобольних чинити акти добра, мовляв: «треба зрозуміти ситуацію, а якщо завтра з тобою таке станеться, проявімо милість…» і так далі в цьому дусі. Давали, і давали зовсім не зле. Тоді ми відчули перші добрі гроші. За день ми могли мати і місячну зарплату, котру нам виплачували в театрі. Одне, що необхідно було, це міняти дислокацію, щоби хто не помітив повторних наших виступів. Тому міняли вокзали на ринки, ринки на торгові центри, часом виїжджали у сусідні міста.

Поставили на стіл солянку, котлети-по-київськи. Апетит не заставляв Сергія довго чекати, щоб розпочати смакувати їжею. Микола, закріпивши за комірець серветку, теж приступив до гарячої страви.

- Отаким чином ми й зробили наші перші гроші. Коли появилась у нас дитинка, залишати не було на кого, але дякуючи їй, Ліді вдавалось більше розжалоблювати сердобольних бабусь, які їй співчували. В трамваях вона розповідала, що приїхала лікувати стару матір, а та померла в дорозі, і всі гроші потратила, щоби її поховати, а от тепер з дитиною вона не має за що повернутись додому… далі схема та ж, що і з кражею грошей: появлявся той добряк, який своїм обовязком вважає допомогти в біді. Трамвайні маршрути нам теж приходилось міняти, ще й запамятовувати кондукторів, щоб не миготіти в тих самих очах. Міняли райони, щоб не світитись місцевим криміналам. Одного разу таки прийшлось втікати, навіть не уявляю, що б із нас тоді залишилось, якби піймали. Ну, але… Як ми говорили колись? Памятаєш, гусаре?

- Хто не ризикує – той шампанського не п’є.

- Отож. – Микола усміхнувся, - Гроші непогані приходили, але й це прийшлось міняти, коли дитина підросла. Ліда зоставалась більше часу вдома, а я один став підробляти на вокзалах та в аеропорту, як відставший від рейсу. Гарно одягався, зробив собі деякі документи на чужі імена, папери та листи з підприємств поназбирував по смітниках, набрав у них в офісах бізнес-карток. На той час вже купив перше авто і мав можливість раз-від-разу їздити під районні центри, ставав на дорозі біля багатих забудов з відкритим капотом тай виконував роль київського урядовця у якого виникли промлеми в дорозі. Коли вже набрався трохи досвіду, то не встидався заходити в міські, а то й районні ради, просити допомогти. Причини вигадував різні, деколи й сам дивуюсь, як такому можна було вірити. Але спрацьовували візитки і зовнішній вигляд столичного пана. «Лохи»[3] велися на мої історії.

- «Пока живут на свете дураки, обманом жить нам, стало быть, с руки»[4], - процитував Сергій та засміявся.

- Авжеж, - кивнув головою Микола, продовжуючи їсти солянку.

- І таким чином заробляєш до цього часу?

- Та ж бо ні, і це вже все в минулому. Поїздивши по областях, я зауважив, що всюди збирають на відновлення або побудову храмів. Виміняв я собі у одного монаха сутану, прикупив більшого розміру хрест, зробив з дерева ящик і повісив собі блискучим ланцюжком на шию. На ящичок причепив гарну табличку «На відбудову храму» і, як тільки яке пристольне свято, так і стою біля храмівської стіни посеред жебраків. Жебракам і в голову не приходить, що я не священник, а служителям храму не до мене, вони зайняті своїми справами всередині. І скажу тобі, що прихожани мені в скриню клали більше, ніж давали калікам: їм мідяки, а мені паперові. Крім того, познайомився ще з гробарями на цвинтарах. Памятаєш, як у Стельмаха: «Хоч яка дорога цвинтарна земля, та годує вона тільки гробаря». Коли який похорон чи поминання померлих, а я там як там. І все би було нічого, може б так і ходив від храму до храму, від празника до празника, але після одного випадку людям в церквах стали пояснювати, що служителі церкви на вулицях грошей не збирають.

- А що сталось?

- В Сан-Петербурзі один, вийшовши з тюрми, заробляв під личиною архи-диякона чи що, але напевно розуму не вистачило або вже пильність втратив, почав випрошувати по підприємствах горілку на нужди церкви. Ну тоді хтось і допетрав, а для чого це монахам горілка. Був великий скандал, історія набрала розмаху в пресі, от після того мужі церковні і дотямили, що під їхнім іменем збирають грошенята інші. Прийшлось мені знову міняти личину, але зі свого досвіду у різних сферах жебракування, я зрозумів, що таки церковне побирання найбільш прибутковий і найбеспечніший бізнес.

- Попа з тебе не вийшло, - Сергій вже сміявся на кутні зуби, - то чим тепер займаєшся?

- Біда навчить. Так, здається у Лесі Українки? Йшовши якось підземним переходом, як оце сьогодні, дивлюсь, зовсім молоді люди співають, та все про Бога, і книжечки роздають, та все задарма. Зупинився я, прислухався. Гарно так співають. Взяв Новий Заповіт від них, читаю на обкладинці: видавництво «Світло на Сході» в Німеччині. «Е-ге, - собі думаю, - я тут по неньці Україні бігаю-жебраю, а люди євросоюзівське за так роздають». А молоді люди не вщухають, ще щось там мені пропонують та все в церкву запрошують. А я вже думками прикидати почав, як тут свій ящичок збирати на нужди поставлю. Поліція їх не шугає, бандюги не щипають, стоять собі, знай, і співають.

- Так ти що хочеш, щоби я співав псалми в переходах?

- Та ні, - засміявся Микола, - це, що я тобі оповідаю, давно вже було. Слухай далі. Пішов я, значить, якоїсь неділі у їхню церкву по запрошенню. Люди привітні, не знаючи тебе починають розмову, правда все більше хто ти та звідкіля. І став я по неділях до них заходити, до всього приглядатися. Часом їхній пастор проповідь читав, а нерідко й інші брати церковні, часом до них з-за кордону приїдуть, а деколи й вони за бугор. Оце, думаю, те що мені треба. Отак помаленьку став їхнім членом церкви, почав проповідувати, а буває що й з проповідями до Польщі чи Іспанії, а коли й в Америку лечу. Трохи з поїздок грошей віддаю на церкву, а решта моє. Всі задоволені. Тому заробітки мої минулі я покинув. Живу тільки церковним життям і, як бачиш, не погано.

- Так ти віруючий? – здивувався Сергій, присовуючи до себе тарілку з котлетами та картопляним гарніром.

- Ну можна і так сказати. Хоча Біблії ще не прочитав, все немає часу. Заучую по темі цитати, які потрібно. Ти тільки згадай, які монологи і акторські ролі по об’єму ми вчили на пам'ять? Так що розділ-другий з Біблії для мене не являється чимось надзвичайним до цитування. Далі вимова, інтонація, артистизм і люди просто заслуховуються твоїми проповідями. Вивчити на пам'ять декілька чужих проповідей на тему Божої любові до нас грішних для мене не представляло жодної складності. Маючи в запасі зо п’ять відшліфованих проповідей, сміло можеш вирушати за кордон, а там лети від міста до міста, від церкви до церкви, тільки встигай кашкет наставляти для слідуючої подачки. А саме головне, що у всьому тобі там допоможуть: і з житлом, і з переїздами. За два тижні пів-Америки побачиш і з декількома тисячами зелених вертаєш додому.

- Оце так! А як же віра в Бога, духовність?

- Е-е, брате, це все залишмо на старість. От коли вийдемо на заслужений відпочинок, тоді й подумаємо за освячення. А сьогодні, як кажуть, час благодатний. Десять років вже проповідую, і, скажу тобі, ще не пожалів, що зайшов тоді у церкву.

- «Одне скажу. Дивина у світі коїться, ще й яка дивина!»[5], - не переставав посміхатись Сергій. – Ну а для чого таки я тобі потрібний?

- А ти ще не зрозумів? Бізнес розширити хочу.

- А це яким чином? Настоятелем церкви я тобі стати навряд допоможу.

- Настоятелі в православних храмах, а у нас пастирі. Але мене ця посада менше всього цікавить, жодного бажання займатись адміністративною роботою. Мене влаштовує роль місіонера-проповідника. Сьогодні євангелісти не бродять по джунглях Амазонки, не лазять по горах Тянь-Шаню, не бігають по преріях, щоб знайти того одного, що ще не чув за Ісуса Христа. Сьогодні ми називаємо євангелізацією поїздки по Європі, Америці, на крайній випадок у Корею, коротше, їдемо туди, звідки можна привезти «капусти» на прожиття. Тепер «повернімося до наших баранів»[6]. Я хочу при церкві створити християнську місію і мати більше свободи у своїх рішеннях і поїздках за кордон. Скажімо, під закликом створити притулок для бездомних, ми зможемо випрошувати гроші по церквах та організаціях як благочинність на побудову. Місце для цього проекту я вже приглядів, будемо будувати, але, повір, і нам залишиться на хліб з маслом. Мені потрібний у цьому ділі свій чоловік. Ти розумієшся в музиці, прекрасно граєш на декількох інструментах. Вивчиш з десяток християнських пісень, підшукаємо дівчину з церкви, котра буде співати для нас і в дорогу. Ну як, згода?

Сергій задумався, якось незвично бачити себе в амплуа набожного, але, як говорили древні: «гроші не пахнуть»[7]. Чим сцена нашого життя відрізняється від театральної сцени? Яка різниця, на котрій сцені грати свою роль? Головне виконувати її так, щоб пройняти глядача. Та й пора дійсно подумати за покращення свого становища, а то вже й радикуліт почав дошкуляти від протягів у переходах. Ще влітку нічого, а зимою… відповідь була короткою:

- Так.

Микола протягнув товаришеві руку. Рукостисканням та обопільно усміхненими обличчями старі пройдисвіти заключили новий договір до співпраці.

- В неділю чекаю тебе в церкві.

 ______________________________________________________________________________

[1] «Крига скресла, панове ...» - ця крилата фраза прийшла в нашу мову з роману «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. Репліка прозвучала з вуст головного героя, майстра афер і махінацій Остапа Бендера

[2] Великий "сліпий" - герой роману "Золоте теля" Ільфа і Петрова, який до революції заробляв кишеньковими крадіжками на розі Хрещатика і Прорізної

[3] Лох - жаргонний вислів, що означає простака, що дозволяє себе обманювати

[4]«Пока живут на свете дураки…» (рос.) – слова із пісні кота Базіліо з фільму «Буратіно»

[5]Марко Кропивницький «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»

[6] Фраза увійшла в побут з фарсу «Адвокат П’єр Патлен» невідомого авторства. У центрі сюжету – судовий розгляд між пастухом і сукноробом. Пастуха звинувачують в тому, що він вкрав баранів. Коли сторони починають висловлюватися, то розмова постійно відходить від головної теми. Сукнороб починає звинувачувати вже адвоката пастуха, пригадуючи йому, що той так і не оплатив йому 6 ліктів сукна. Судді доводиться періодично зупиняти перебранку між учасниками процесу, вимовляючи фразу «повернімося до наших баранів».

[7]«Гроші не пахнуть».Вираз виник зі слів римського імператора Веспасіана (69-79 рр. Н. Е.). Коли син Веспасіана Тіт дорікнув батька в тому, що він ввів податок на громадські туалети за сечу, Веспасіан підніс до його носа перші гроші, що надійшли з цього податку, і запитав, чи пахнуть вони. На негативну відповідьТіта Веспасіан сказав: «І все-таки вони з сечі».

aliance

shpu facebook

 

biblioteka

krug-stol2013

krug-stol2014

Головна сторінка | Людина року | Контакти

© Використання будь-яких матеріалів сайту дозволено тільки за умови активного гіперпосилання на джерело. Офіційний сайт Спілки християнських письменників України. 2010-2018 рр.