• Синім кольором виділені імена учасників, які виступали з доповіддю

1. Людмила Гридковець – психолог, кандидат психологічних наук.

2. Павло Унгурян  депутат Верховної Ради шостого скликання.

3. Гарник Кочарян  доктор медичних наук, професор, академік Російської Академії Природознавства, заслужений діяч науки та освіти. Читати доповідь.

4. ВГО “Батьківський комітет України”. Представник організації  Дмитро Барабась.

5. Володимир Бистряков – український композитор, автор музики до багатьох радянських фільмів та мультфільмів, піаніст, шоумен, заслужений артист Української РСР.

6. Інститут родини та подружнього життя (УКУ). Представник  Петро Гусак, старший викладач кафедри філософії, Кандидат філософських наук, Доктор філософії. Читати доповідь. 

7. Протоієрей Андрій Ткачов  настоятель храму преподобного Агапіта Печерского, ведучий телепередач «На сон грядущим», «Сад божественных песен» (КРТ), член редколегії та постійний автор журналу «Отрок.ua».

8. Петро Мага  український актор, поет-пісняр, телеведучий, сценарист, режисер масових заходів. Один з ведучих телепрограми «Шустер LIVE» на Першому Національному, заслужений артист України.

9. Анна Єрмакович – продюсер, сценарист, режисер телевізійних сімейних шоу-програм, серед яких "Україна має талант".

10. Дмитро Ломачук — кінорежисер, заслужений працівник культури України, доктор мистецтвознавства, академік УАН.

11. Тетяна Негрій – співачка, редактор, автор і ведуча програми "Народний календар", заслужена артистка України.

12. Сергій Гула  голова Альянсу професійних християнських організацій України, адвокат.

13. Українська православна церква Московського патріархату. Представник – протоієрей Олег Мельничук.

14. МБФ «Відродження Віфсаїди». Представник – президент організації Ніна Шевченко.

15. Телеканал “Надія”. Представник  заступник директора з питань виробництва та ефірного мовлення Андрій Михайловський.

16. Міжнародна громадська організація «Федерація жінок за мир у всьому світі». Представник – Людмила Гребовенко.

17. ВГО “Молодь! Громада! Влада!”. Представник – Ольга Зінченко.

18. Українська Уніонна Конференція церкви Адвентистів сьомого дня – Сироткін Петро.

19. Олександр Чоков  магістрант християнського гуманітарно-економічного університету, голова ГО «Світло світові».

20. Сергій Штейніков – головний редактор порталу «Релігія в Україні».

21. Ірина Бергсет  активіст, керівник російського руху “Російські матері”. Читати доповідь.

22. Євген Заплетнюк  митрофорний протоієрей УАПЦ, Голова Місіонерського відділу Патріархії УАПЦ, Кандидат богослів’я. Читати доповідь.

23. Криворучко Лариса Сергіївна – заступник голови комісії з питань захисту інтересів сім'ї і сприяння реформуванню законодавства щодо Кримінальної (Ювенальної) юстиції в Україні, кандидат юридичних наук.

24. Софія Жукотанська  Соціолог, Почесний Доктор Богослов’я та Теології, Магістр християнського лідерства, Доктор cоціологічних наук, Президент Всеукраїнської Християнської Асамблеї.

25. Українська православна церква Київського патріархату. Представник – протоієрей Віталій Клос, проректор Київської православної богословської академії.

26. Римо-католицька церква в Україні. Представник  отець Віталій.

• Синім кольором виділені імена учасників, які виступали з доповіддю

Засідання круглого столу вів Костянтин Шаповалов, Голова Спілки християнських письменників України.

Не змогли бути на події, але підтримали нашу ініціативу:
1. Сніжана Єгорова – українська акторка, телеведуча.

2. Світлана та Віталій Білоножко – співаки, Народні артисти України.

3. Анжеліка Рудницька – співачка, телеведуча, художниця, президент мистецької агенції «Територія А», президент Фонду відродження культурного середовища Києва, член Громадського фонду Святого Андрія Первозванного, заслужена артистка України, член Національної спілки журналістів України, член Спілки художників України.

4. Мужук Леонід Петрович – перший заступник генерального директора з творчих питань ДТРК "Культура", організатор кіновиробництва,сценарист, кінодраматург, кінорежисер, журналіст. Заслужений діяч мистецтв України, Народний артист України. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка, Премії імені Вячеслава Чорновола з публіцистики та Премії імені Івана Франка в галузі інформації.

5. Павло Мовчан – голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”.

6. МБФ “Отчий Дім”, Альянс “Україна без сиріт”. Представник – президент організацій, “Людина року в Українському християнстві 2010” Роман Корнійко.

7. Руслан Кухарчук – журналіст, громадський діяч, голова Асоціації “Новомедіа”, громадських рухів “Любов проти гомосексуалістів”, “Всі разом!”.

8. ГО “Батьки та Діти”. Представник – голова правління Людмила Борисюк.

9. Київська обласна громадська організація «Моральна молодь України». Представник – Сильвія Ковальська.

10. Українська греко-католицька церква. Представник – отець Олекса.

11. Олександр Євсюков – продюсер каналу «Бог.ТВ».

Доповіді учасників

Медицинские аспекты гомосексуальности

Кочарян Гарник Суренович, доктор мед. наук, профессор, академик Российской академии естествознания (РАЕ), заслуженный деятель науки и образования (РАЕ), профессор кафедры сексологии и медицинской психологии Харьковской медицинской академии последипломного образования, преподаватель Всеукраинского института клиент-центрированной и экспириентальной психотерапии, член Ассоциации сексологов и андрологов Украины, Российского научного сексологического общества, Профессионального объединения врачей сексологов

Более десятка национальных опросов, касающихся сексуальной ориентации, которые были проведены в Европе и США, свидетельствуют о том (Д. Майерс, 2006; S. S. Janus, C. L. Janus, 1993), что частота гомосексуальности составляет примерно 3 или 4% (для мужчин) и 1–2% (для женщин).

В конце 80-х гг. прошлого столетия подавляющее большинство жителей нашей планеты абсолютно не сомневалось в том, что гомосексуальность не является нормой. Однако в 1992 г. она не вошла в список психических расстройств последней международной классификации болезней (МКБ-10). Интересно отметить тот факт, что ее исключение из этого списка произошло путем голосования с перевесом всего лишь в один голос. Также важно подчеркнуть, что в данной классификации существует диагностическая рубрика F66.1 (эго-дистоническая сексуальная ориентация), которая отражает такое положение, когда «половая принадлежность или сексуальное предпочтение не вызывают сомнения, однако индивидуум хочет, чтобы они были другими по причине дополнительно имеющихся психологических или поведенческих расстройств, и может искать лечение с целью изменить их». В контексте того, что гомосексуальная ориентация в рассматриваемой классификации сама по себе не считается патологией, желание избавиться от названной ориентации, по сути, свидетельствует о наличии некоей анормальности.

Решение об исключении гомосексуальности из списка психических расстройств впервые было принято в США в 1973–1974 гг. и отражено в национальной психиатрической классификации DSM. Оно было болезненным, вызвало большую дискуссию как в США, так и в других странах, и было обусловлено беспрецедентным давлением гомосексуального лобби. Этому решению предшествовала усилившаяся борьба гомосексуалов за гражданские права, попытки и угрозы срыва заседаний американской психиатрической ассоциации, оскорбления психиатров, занимающихся вопросами гомосексуальности, объявление гомосексуалами психиатрии своим врагом. Одним из факторов, который сыграл свою роль в принятии такого решении, был фактор гуманистический. Данное решение следует признать началом зомбирования общественного сознания современного общества, которому абсолютно безосновательно начали внушать, что гомосексуальность является нормой.

Исключение гомосексуализма, инициированное президиумом Американской психиатрической ассоциации (АПА) 15 декабря 1973 г., вызвало протест ряда специалистов, которые для проведения референдума по данному вопросу собрали необходимые 200 подписей. В апреле 1974 г. состоялось голосование, на котором из немногим более 10 тыс. бюллетеней 5854 подтвердили решение президиума. Однако 3810 не признали его.

В 1978 году, спустя пять лет после того, как АПА решила исключить «гомосексуализм» из DSM, было проведено голосование среди 10000 американских психиатров, являющихся членами данной ассоциации. 68% из заполнивших и вернувших анкету врачей по-прежнему считали гомосексуальность расстройством.
Следует отметить, что исключение гомосексуальности из разряда психических расстройств не было обосновано какими-либо научными исследованиями. Для доказательства нормальности гомосексуальности обычно апеллируют к исследованиям A. C. Kinsey и соавт. (1948) г., а также к исследованиям E. Hooker, результаты которых были опубликованы в 1957 г. Выборка Kinsey (Кинси) не была статистически случайной и репрезентативной, так как среди его добровольных информаторов оказалось непропорционально много людей с разными сексуальными проблемами, включая гомосексуалов, что могло отразиться на итоговых результатах исследования. Согласно этим результатам, 10% мужчин белой расы имели в большей или меньшей степени исключительно гомосексуальные отношения на протяжении, по крайней мере, трех лет в период между 16 и 25 годами. В связи с этим следует отметить, что это вовсе не означает, что десять процентов взрослого мужского белого населения США является в большей или меньшей степени исключительно гомосексуально ориентированным. Ведь половое поведение не равнозначно половому влечению. Так, опрошенный подросток, который раз или два вступил в сексуальную связь с мужчиной, а в зрелости стал исключительно гетеросексуальным, за несколько лет до своего гетеросексуального контакта мог быть признан исключительно гомосексуальным. С таким же успехом можно было бы считать страдающим никотинизмом человека, который когда-то выкурил несколько сигарет. Один из выводов, который действительно можно сделать на основании исследований А. Кинси и его сотрудников, состоит в том, что 4% мужского белого населения США являются гомосексуалами. Но даже если бы процент гомосексуалов был велик, это бы не могло являться доказательством нормальности гомосексуальности. В этом плане интересно привести данные о частоте сексуальных дисфункций. В 1999 г. были опубликованы результаты масштабного исследования, проведенного в США, в котором приняли участие 1410 мужчин и 1749 женщин в возрасте от 18 до 59 лет (E. O. Laumann, A. Paik, R. C. Rosen, 1999). В результате этого исследования было установлено, что у 43% женщин и 31% мужчин имели место те или иные сексуальные дисфункции. Однако, несмотря на столь высокую частоту сексуальных дисфункций, ни у кого не возникает соблазн отнести их к норме.

Ошибочная интерпретация данных А. Кинси и соавт. (1948), согласно которой 10% американских мужчин являются гомосексуалами, явилась мощным оружием в руках гей-сообщества. Сегодня множество гомосексуальных активистов считают А. Кинси человеком, который сделал гомосексуальное движение возможным.
Целью исследования E. Hooker (Э. Хукер), выборка которой не была ни случайной, ни репрезентативной, было доказать, что есть гомосексуалы, которые, помимо своей сексуальной ориентации, ничем не отличаются от психически здоровых гетеросексуальных мужчин. Такие данные были ею получены. Однако она отметила, что следует защищать гипотезу, согласно которой гомосексуализм является проявлением патологии, но иметь ввиду, что эта патология ограничивается одним сектором поведения, а именно сексуальным. Тем не менее этот ее вывод был проигнорирован, и гей-лобисты, а затем и поддерживающие их врачи и психологи начали утверждать, что гомосексуалы психически здоровы. Однако отсутствие других психических расстройств у некоторых гомосексуалов не говорит о том, что они являются психически здоровыми, так как гомосексуальность сама по себе является психическим расстройством в сфере влечений. Когда Американская психиатрическая ассоциация обсуждала проблему гомосексуализма в 1973 г., работа Эвелин Хукер была использована в качестве доказательства теми, кто хотел изъять его из списка психических расстройств.

Данные, полученные Э. Хукер при психологическом обследовании (Тест Роршаха, ТАТ, MAPS) 30 специально отобранных с помощью гомосексуальной организации «Mattachine Society» сравнительно хорошо адаптированных гомосексуалов, были необоснованно экстраполированы на всех гомосексулов. Однако ряд общенациональных исследований, проведенных в различных странах (США, Нидерланды, Новая Зеландия), свидетельствует о том, что у них часто диагностируют депрессию и связанную с ней суицидальность, тревожные расстройства, высокую алкогольную и наркотическую зависимость, никотиновую зависимость, другую токсикоманию и/или зависимость, расстройства, связанные с использованием психоактивных веществ. Результаты данных исследований свидетельствуют о том, что большинство гомосексуально ведущих себя мужчин и женщин в течение всей жизни страдают одним или более психическим расстройством, в то время как большинство гетеросексуально ведущих себя мужчин и женщин на протяжении всей жизни не имело какого-либо психического расстройства.

По нашему мнению, а также мнению ведущих клинических и судебных сексологов СНГ (Г. С. Васильченко, А. М. Свядощ, С. С. Либих, В. В. Кришталь, А. А. Ткаченко), гомосексуальность следует относить к расстройствам сексуального предпочтения (парафилиям). Это утверждение основывается на том, что гомосексуальные отношения исключают возможность воспроизводства человеческого рода. Такого же мнения придерживается известный профессор-психиатр Ю. В. Попов (Россия) и многие профессионалы в США и, в частности, члены созданной в 1992 г. National Association for Research and Therapy of Homosexuality (NARTH). В настоящее время в России существует Межрегиональная общественная организация «Профессиональное объединение врачей сексологов», созданная в июне 2012 г. по инициативе врачей данного профиля при поддержке Федерального научно-методического Центра медицинской сексологии и сексопатологии, а также кафедры сексологии Северо-Западного медицинского университета им. Мечникова. Она выступает за традиционные семейные ценности и к одному из критериев сексуальной нормы относит гетеросексуальность. Ее членами являются 43 специалиста. Среди них 18 профессоров, докт. мед. наук, доцентов и канд. мед наук.

Очень важно обсудить проблему возможности и эффективности применения конверсионной терапии, направленной на изменение сексуальной ориентации. Следует отметить, что она крайне политизирована. Это нашло свое отражение в высказываниях, согласно которым названный вид лечения следует поставить в один ряд с попытками изменить расовую принадлежность негров, национальную принадлежность лиц «кавказской национальности» и евреев. Таким образом тех, кто считает что можно изменить сексуальную ориентацию гомосексуалов, пытаются стигматизировать, поставив их в один ряд с расистами, антисемитами и вообще со всякого рода ксенофобами. Однако такие попытки не могут быть признаны адекватными, так как вопрос о нормальности или полноценности какой-либо расы или национальности и избавлении от признаков расовой и национальной принадлежности не может подниматься из-за его полной абсурдности. Путем такой стигматизации сторонников конверсионной терапии просто хотят запугать. Утверждение о том, что конверсионная терапия, которую пытались запретить, не может быть эффективной, является ошибочным. Об этом свидетельствует ряд данных. Так, результаты первого специально запланированного широкомасштабного исследования эффективности конверсионной терапии (обследовано 882 человека) свидетельствуют о том, что 45% из тех, кто считал себя исключительно гомосексуалом, изменили свою сексуальную ориентацию на полностью гетеросексуальную или же стали больше гетеросексуалами, чем гомосексуалами (J. Nicolosi et al., 2000). Опыт нашей клинической работы также свидетельствует о возможной эффективности конверсионной терапии.

В заключение следует отметить, что гомосексуальность является нарушением сексуальной ориентации по полу объекта влечения. Поэтому пропаганда гомосексуальных отношений как одного из вариантов здорового образа жизни с научной точки зрения является абсолютно необоснованной.

Справка о представленном материале: Кочарян Г. С. Медицинские аспекты гомосексуальности. Доклад на «круглом столе» «Сохранение традиционных семейных ценностей в Украине». Киев, 20 декабря 2013 г., Большой конференц - зал Национальной академии наук Украины, ул. Владимирская, 55.

Українська сім’я між двох вогнів (тези виступу)

Петро Гусак, Ph.D., Інститут родини та подружнього життя Українського Католицького Університету

Поширеною помилкою в наш час є – вважати Росію оплотом сім’ї та моралі. Росія і її президент В. В. Путін зараз так себе представляють, однак на ділі це не так. Я дуже добре розумію західноєвропейців (серед них – і моїх друзів), які щоденно спостерігають розтління й розбещення, підтримуване політичною лінією ЄС, що вони тужать за «маяком моральності» на Сході, однак це орієнтування – хибне. Жертвою такого самообману став, наприклад, італієць Лука Волонте, наступник Рокко Буттільйоне у керівництві Популярної (християнської) партії Італії. Спробуймо представити «принади» Росії: 

Росія і до революції не дуже-то відзначалася благочестям. Свідченням тому є слова літературного критика Віссаріона Бєлінського («Письмо Гоголю», 1847 рік): «По-Вашему, русский народ — самый религиозный в мире: ложь! Основа религиозности есть пиетизм, благоговение, страх Божий. А русский человек произносит имя Божие, почёсывая себе задницу. ... Приглядитесь пристальнее, и Вы увидите, что это по натуре своей глубоко атеистический народ. В нем ещё много суеверия, но нет и следа религиозности». – http://az.lib.ru/b/belinskij_w_g/text_0040.shtml

 

Ще ілюстрації: книжка «А се грехи злые, смертные… : любовь, эротика и сексуальная этика в доиндустриальной России, (Х - первая половина ХІХ в.). – составл. и вступит. статья Н.Л. Пушкаревой. – Изд. Ладомир: Москва, 1999» описує ставлення росіян до сімейної та сексуальної моралі; серед «культурних явищ»: «снохачество» (співжиття свекра з невістками, не властиве для звичаїв України) та «бабья повинность» (обов’язок невісток сексуально задовольняти свекра). Похабна билина «Сказание о Хотене Блудовиче». – http://www.byliny.ru/content/text/hoten-bludovich

 

Окремого дослідження заслуговує виникнення і функціонування російського мата: він міг виникнути лише в псевдокультурі, де тіло, статеві органи і процеси вважалися чимось нечистим, найгіршим, «последним делом», яким можна було облаяти, куди можна було послати... Такою псевдокультурою була «псевдо-православна». Саме від росіян, і то ще до жовтневого перевороту 1917 р. українці навчилися мата.

 

Однак, основне розтління сім’ї та падіння цінностей настало після жовтневого перевороту 1917 р. (див. «Рожевий серп і молот» – http://www.pomisna.in.ua/2013/10/serpimolot.html, Алєксандра Коллонтай, нічиї діти, аборти – перша в історії легалізація, Декретъ Лєніна «Об убийстве утробных детей» - 1920 р. ...); повторна легалізація абортів Хрущовим, 1955 рік. Комуністична аргументація: «Проводимые Советским государством мероприятия по поощрению материнства и охране детства и непрерывный рост сознательности и культурности женщин, активно участвующих во всех областях народнохозяйственной жизни страны, позволяют в настоящее время отказаться от запрещения абортов в законодательном порядке» – або писана шизофреніком, або розрахована на шизофренію тих, хто це буде читати. Так само: «В целях предоставления женщине возможности самой решать вопрос о материнстве ... Президиум Верховного Совета СССР постановляет...»: яке відношення має «Президиум Верховного Совета» до материнства конкретної жінки? – див.: «Указ от 23.11.1955 г. Об отмене запрещения абортов». Це майже на двадцять років раніше від легалізації абортів в країнах Західного світу.

 

Бандитизм (порівняй сучасні російські телесеріали – про що вони?), найвищий рівень алкоголізму в світі, надзвичайно високі рівні розлучень та абортів (абортивна клініка діє навіть в готелі «Даниловская», яка належить до комплексу будівель Свято-Данилового монастиря – резиденції патріарха Кирилла (Гундяєва). – http://www.religion.in.ua/news/foreign_news/15274-na-territorii-gostinicy-danilovskaya-pri-glavnom-patriarshem-monastyre-rpc-mp-mozhno-sdelat-abort-i-vosstanovit-devstvennost.html (25.12.2013).
Див. також: «В Екатеринбурге после аборта скончалась 15-летняя девушка». – http://svpressa.ru/society/news/78219/?from=sm24 . Формулювання, які містяться там: «после проведения плановой операции по искусственному прерыванию беременности» та «“Выясняется, насколько полно и качественно девушке была оказана медицинская помощь”, – сообщили в пресс-службе ГСУ СК РФ.» – цинічні й людиноненависницькі, а це засвідчує, що в Росії після «совка» досі нічого не змінилося стосовно пошани до людського життя. (Підкреслення мої – П.Г.).

 

Поширений гомосексуалізм (наприклад: http://www.wellnews.ru/culture/16074-zolotoy-golos-rossii-zameshan-v-gey-skandale.html ), а особливо в місцях позбавлення волі (як спосіб приниження)...

 

Врешті, особисте життя президента Росії В. В. Путіна – розлучення, життя на віру з гімнасткою Кабаєвою... Коли на прес-конференції у Львові (07.11.2013) мій колега задав питання Луці Волонте, чи таке особисте життя В. В. Путіна – це той зразок моральності, який ми маємо наслідувати на пртивагу до розбещеності ЄС, то росіянин Павел Парфентьєв, який супроводжував Луку Волонте, відповів, що він не уповноважений коментувати особисте життя глави російської держави, а далі – обминув це питання й говорив по раніше запланованому тексту.

 

Висновок: Хто б нас повчав про цінності...

 

З іншого боку – Євросоюз, його ідеологія (див. доповідь: Виклики часу: в Європу за всяку ціну? Див. також: На шляху до нової ґендерної людини: як німецька держава виховує дітей – http://xic.com.ua/z-istoriji-dumky/3-bogoslovja/254-na-shljahu-do-novoji-gendernoji-ljudyny-jak-nimecka-derzhava-vyhovuje-ditej з моєю передмовою).

 

Що гірше з погляду деморалізації та руйнування сімейних цінностей – ЄС чи Росія? Це порівняння подібне до порівняння між нацизмом та більшовизмом. Нацизм – цинічніший, софістикованіший, з теоретичною основою. (Див. наприклад, «науково обґрунтовані» експерименти на людях чи винищення народів, непосповносправних...) Більшовизм – «звірячіший», який просто розстрілював або нищив людей, використовуючи їхню рабську працю на будівництві Беломор-каналу, в сибірських таборах... Чи для жертв одних і других була різниця – від чого загинути: від «наукових» експериментів, чи від голоду і морозу?

 

Висновки: Україна також і стосовно моралі та захисту сім’ї перебуває між Сціллою та Харібдою. Їй потрібні не політичні формації під назвою «Митний союз» чи «Євросоюз», а власний шлях: власне духовне і моральне оздоровлення, навернення, молитва, збереження того, що в нашому законодавстві добре (наприклад: Сімейний Кодекс України (ст. 21) визначає шлюб як сімейний союз жінки та чоловіка, а не просто «живих істот» чи «субстанцій». Сімейний Кодекс України обумовлює також, що «усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі» (ст. 211 ч. 3). – Права людини та сім’ї в контексті українського законодавства) та зміни злочинного й неморального законодавства (наприклад: Формулювання статті 25 ч. 2 Цивільного Кодексу України повинно звучати так: “Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її зачаття”. Відповідно, ч. 6 статті 281 ЦКУ, та всі нормативні акти і регулювання, які на неї спираються, втратять чинність. – Петро Гусак. Природне право як підстава для позитивного права на життя). Україні потрібен економічний патріотизм влади, який би унеможливлював розкрадання бюджету і вчинення держави й народу заручниками чи то західних, чи то російських кредитів...

 

І тоді в Україні збудуться слова Псалма: «Зішлеш твій дух, – вони оживають і ти відновлюєш лице землі» (Пс 104, 30).

 

Ювенальная юстиция – это западная технология мгновенного уничтожения любой традиционной семьи

Ирина Бергсет, правозащитник, координатор международного движения «Русские матери»

Добрый день, уважаемые участники сегодняшней конференции.

Что такое Ювенальная Юстиция? Есть несколько толкований этого словосочетания. Но как бы прозападные либералы ни пытались приукрасить эту ювенальную плетку для традиционной семьи, называя ее то «инструментом защиты детей», то «институтом, который обеспечивает права детей», то «судебной системой для несовершеннолетних», - у них не получается замаскировать дьявольский оскал этого свирепого «волка» под какой-либо мало-мальски мирной шкуркой «овечки». Шкурки эти - всегда лишь многочисленные более-менее «приличные» социальные маски ювенальной юстиции, которые призваны скрыть ее истинную крайне зловещую сущность.

Перво-наперво следует констатировать правду как есть: ювенальная юстиция – это то, что призвано уничтожить семью как таковую, вообще и навсегда. Поясню.

Примерно 100 лет назад ведущие психиатры Англии и США задумались над простым вопросом: как им превратить все человечество в аморфную массу бесконфликтных граждан мира. На своих первых всемирных конгрессах по профилактике психического здоровья или «психопрофилактике» стран и народов эти именитые мужи нашли удивительно простое решение, которое зафиксировано в протоколах и документах. Эти управители психическим здоровьем мира решили, что для получения «бесконфликтной (для них) особи» надо всего лишь навсего лишить ребенка семьи, нации и религии. И все.

Для реализации этой конкретной задачи примерно в 1920-30-х годах в бывшей лондонской психиатрической клинике «Тависток», которая была тогда превращена в военную базу научных стратегических исследований в области изменения человека, была разработана стратегия, которая позволяла обнулить все эти три составляющие у ребенка одновременно. (Кстати, клиника «Тависток» - сегодня превратилась во всемирную сеть учреждений по социальной инженерии. Там и сегодня ведутся научные эксперименты по конструированию социальных отношений). Что же это за уникальную стратегию тогда предложил «Тависток»?

Социостратеги тех лет вбросили в мир ту самую «ювенальную юстицию», о которой мы с вами сегодня говорим. Как стратегию быстрого обнуления опыта поколений у биологического объекта. Как механизм атомизации человека, разделяющий его с самыми близкими и родными людьми – с родителями. По сути, именно с теми, кто мог научить ребенка тому, что такое «хорошо» и что такое «плохо», кто мог дать ребенку стабильность, защищенность, вписать его в картину мира с традициями, правилами и ценностями.

Убрав кровных родителей из жизни ребенка, с ним можно было делать все, что угодно, а значит, и лепить из него любой социальный «объект». Устранив родных родителей из процесса воспитания детей, стерев ценности и ориентиры, социоинженеры смогли беспрепятственно и безнаказанно сменить ребенку не только имя, национальность, гражданство, но даже – пол.

Итак, Ювенальная Юстиция – это стратегия уничтожения семьи.

Для реализации этой стратегии были разработаны соответствующие ювенальные технологии по отчуждению детей от родителей и по вбрасыванию их на частный рынок опекунства. А вслед за технологиями была внедрена и пошаговая тактика превращения любого ребенка в любой стране в товар. Социоинженеры действуют по одной и той же схеме на Западе.

Шаг номер один. Мам и пап, кровных родителей, объявили – «врагами номер один» для любого ребенка. Кровных родителей обвинили в жестокости, сверхтребовательности, строгости и сразу во всех смертных грехах одновременно. Посему государство тут же объявило, что у детей есть «права» защищаться от родителей, и что отныне именно государство и будет защищать права детей, встав между чадом и отцом, матерью.

Шаг второй. Всех детей объявили собственностью государства. Детям выдали государственные номера с рождения.

Шаг третий. Родительские права ликвидировали, сделав их пустым названием, то есть «номинальными». Сначала родительские права разделили надвое: «право родить» и «право воспитывать». Первое назвали – родительскими правами, которые заканчивались в момент рождения. Второе – «право воспитывать» - назвали – «правами опеки». Права опеки государство присвоило себе. И делегировало от своего имени кровным родителям право воспитывать собственное чадо – лишь временно, до первой провинности.

Шаг четвертый. Создали армию отбирателей детей: штат сотрудников опеки, никому не подотчетных, злых, ненавидящих родителей и детей (первых сотрудников для этого готовили специально в том же институте «Тависток»). Так появились в Германии –«Югендамт», в Норвегии – «Барневарн», в Финляндии – «Ластенсуоелу», в каждой стране свое спецподразделение по защите прав детей, ювенальный спецназ.

Шаг пятый. Создали частный рынок наёмных семей, частных приютов, частных детских домов и частных учреждений, которые принимали отобранных у родителей детей. Иначе говоря, создали частный рынок опекунства. Дополнили его специальными судьями, адвокатами, психологами, экспертами, которые специализируются на «оправдании» любых изъятий детей.

Шаг шестой. Государство выбрасывает на этот рынок опекунства 1-2 миллиарда Евро бюджетных денег в год, чтобы абсолютно все участники рынка опекунства получили прибыль.

Шаг седьмой. Вводится закон о секретности или конфиденциальности всего того, что касается рынка торговли детьми, частного рынка опекунства, всей системы изъятий и защиты детей. Родители, у которых изъяли детей, наказываются штрафами и даже тюремным заключением, если откроют рот или пойдут в прессу.
Ну а где же здесь «права детей», скажете вы? Увы, изъятые у кровных родителей дети – оказались всего лишь ходовым товаром на этом частном западном рынке опекунства.

Вот такая ювенальная стратегия все последние десятилетия успешно и прибыльно работала в странах Запада, в США, в Канаде, в Австралии, в Новой Зеландии и практически во всех государствах Европы. И мы с вами очень долго почти ничего о ней не знали. Пока итальянский судья по делам несовершеннолетних Маркавелло из г.Болонья в мае 2013 года по Каналу-5 итальянского ТВ публично не рассказал, что в Италии «есть частный рынок опекунства». Из его рассказа следовало, что, как судья, он в Италии обязан обслуживать экономические интересы этого рынка торговли детьми. Этот же судья рассказал, что для того, чтобы переварить 2 миллиарда Евро бюджетных денег, выделяемых КАЖДЫЙ ГОД на премии за отобранных детей, в Италии в год он и его коллеги-судьи абсолютно беспричинно отбирают у родителей 35000 детей! А родственникам он передать детей якобы не может, потому что «ЭТО НИКОМУ НЕ ПРИНЕСЕТ ПРИБЫЛИ!» Вот, оказывается, где собака зарыта. В прибыли… Которую извлекают из горя наших малышей.

Постепенно все эти шокирующие факты будят к протесту осиротевшее родительство Европы. От правозащитников-родителей мы узнали сегодня, что в Германии в год отбирают 38500 детей. В Финляндии государство бросает на отбирание 18500 детей в год 1 миллиард Евро. В Норвегии 1 миллиард Евро государство выделяет на премии тем, кто отбирает 10000 детей в год. И такие же огромные цифры изъятий детей почти в каждой европейской стране сегодня, уважаемые родители. И миллиардные поощрения за разорение родовых гнезд…

Статистика удручающая. Родительство на Западе почти сломлено. Рождаемость остановлена. А «Ювенальная юстиция» стала сегодня синонимом «транснациональной торговли детьми», а также синонимом «международного рынка перераспределения детей». Вот что это такое сегодня ювенальная юстиция.
Родители, у которых уже отобрали детей, начали потихонечку объединяться. Сейчас создан сайт на 30-ти языках одновременно, то есть для 30 стран мира против ювенальной юстиции. Этот сайт называется антиювенальное мультилингвистическое информационное агентство. Здесь публикуются трагические истории о насильственном разлучении родителей с родными детьми в разных странах на разных языках. Увы, среди этих пострадавших очень много украинских и русских семей.

И напоследок, несколько слов о том, как я на себе испытала молот ювенальной юстиции. Да-да, я сама пострадала от этого ужаса в Норвегии. У меня без суда и следствия отобрали в Норвегии двоих сыновей. Их увезли 4-ро полицейских на секретный от меня адрес. Мой старший сын Саша бежал в Россию, сейчас я с ним живу в Москве. А младшего моего сына до сих пор прячут от меня на секретном адресе, уже 2,5 года где-то в Норвегии. Его «ни за что» изъяли у меня, у родной матери, «без права переписки». Мой родной сын - пленник Норвегии сейчас. Ювенальный заложник.

Чтобы выжить, я создала международное движение «Русские матери», которое объединяет всех русскоговорящих родителей, насильственно разлученных с родными кровными детьми за пределами России. За год к нам обратились более 200 российских семей, которые пострадали от ювенальной юстиции в 30-ти странах мира. Есть среди тех, кто обратился, и украинцы.

Поэтому, уважаемые участники сегодняшней конференции, я искренне желаю всем Вам, чтобы с Вами эта беда никогда не случилась. Берегите своих детей и свою страну, Украину, от этого зла и горя, имя которому Ювенальная Юстиция.

«Збереження традиційних сімейних цінностей в Україні»

Євген Заплетнюк, Митрофорний протоієрей УАПЦ, Голова Місіонерського відділу Патріархії УАПЦ, кандидат богослів’я.

Дорогі брати та сестри. Перш за все хочу щиро подякувати за запрошення на круглий стіл «Збереження традиційних сімейних цінностей в Україні», де від імені духовенства й мирян Української Автокефальної Православної Церкви маю за честь вітати всі благі ініціативи, спрямовані на збереження християнських цінностей, зокрема зусилля, задля збереження та пропаганди святості родини.

Оскільки усі без винятку запропоновані організаторами до обговорення теми важливі, актуальні та болючі, а кожна з них вимагає багаточасового ретельного дослідження та обговорення, я буду намагатися в своєму виступі не розсіювати увагу присутніх на все й одразу, а хотів би зупинити вашу увагу на одному, не дуже зручному питанні – ставлення до гомосексуалізму, особливо в світлі останніх подій в Україні, що можна зробити Церкві для профілактики та лікування цього духовного недугу, і як нам правильно реагувати на виклики часу.

Помилкове тлумачення поняття свободи в кінці XX, на початку XXI століття, призвело до того, що секуляризована, обезбожена людина нашого часу перестала сприймати себе підлеглою Богу та Його законам. Свобода наших днів – це вже не можливість вільного вибору добра, як це було завжди, а бажання остаточної автономії від Творця, егоцентризм виведений в категорію вищих і абсолютних цінностей. Те, що зовсім недавно суспільством ще визнавалось безсумнівною вадою та гріхом – нині стало ознакою вільної та прогресивно мислячої особи. І це, зауважте, в той самий час, коли віруючі люди за своє непохитне дотримання біблійних принципів презирливо тавруються відсталими мракобісами.

Звісно, від ідеї Бога, в тому чи іншому її вигляді, людина остаточно не відмовиться навіть до часу своєї крайньої деградації. Однак, її стосунки з Творцем нині, як ніколи раніше, суттєво переглянуто та «осучаснено». Навіть для чималої кількості тих, хто називає себе віруючим, Христос уже не є джерелом та метою життя. В угоду людським пристрастям, Він став лише засобом для вирішення різноманітних, в тому числі певних медичних або побутових проблем. Люди, а точніше, їхнє спотворене гріхом мислення, провело та чітко зафіксувало грань між тією сферою, куди Бога ще можна впустити, й тією, де перебувати Йому люди дозволу вже не дають.
У низці країн, зокрема в країнах західної Європи, уже на законодавчому рівні було легалізовано, тобто визнано нормою, одностатеві шлюби, а феміністично налаштовані релігійні організації чим далі, тим більше вводять дивних практик. Скажімо, спочатку вони вирішили поставляти жінок на священиків, потім благословляли в «церквах» одностатеві пари.

Ще згодом, дозволили жінкам бути єпископами, а потім дозволили цим жінкам-єпископам самим «одружуватися» на жінках! Так, капітулюючи під тиском гріха, найбільш «прогресивні» релігійні спільноти, зокрема Англіканська чи Лютеранські Церкви, сьогодні наважуються переписувати Закон Божий, та цілком безпідставно вводять до нього речі, яких сама Церква ніколи не знала, а коли знала, то усіляко осуджувала та викорінювала. Очевидно, головна проблема тут не лише в тому, що безбожництво в неймовірних масштабах так відверто протиставляється християнству. Так, напевне, було завжди. Все набагато страшніше тому, що в такому випадку християнство до невпізнання спотворюється, або на цілком «законних» підставах за нього видається щось зовсім інше, якийсь сурогат, що в дійсності, християнством вже давно не є і бути не може. Не дивлячись на те, що при бажанні зі Святого Письма можна вичавити навіть маніфест Комуністичної Партії, а Спасителя зробити першим соціалістом, головне в Біблії все-таки не інтерпретація, а оригінальний текст.

Таке поверхневе та легковажне ставлення до духовних питань призвело до того, що чимало людей по всьому світі відвідують свої церковні, а точніше, вже псевдо церковні общини, зовсім не заради Христа, а заради якогось ілюзорного членства, яке для них є самоціллю вже саме по собі. Той моральний, а точніше – духовний ідеал, до якого кличе Спаситель, нині просто ігнорується. Там, де Христос суперечить упертим гріховним нахилам людей, Його спочатку не приймають, а потім і відверто хулять. В цьому немає нічого дивного. Кожній людині власні пристрасті, яким вона роками віддано служить, значно ближчі та рідніші, ніж заповіді якогось Бога, до якого вони часто мають доволі опосередковане відношення. Навіть при умові регулярного відвідання недільної служби. Насправді, це всього лиш 2 години, з усіх 168 годин, що є в тижні. Погодьтесь, це доволі непропорційне співвідношення, і до того ж – далеко не на користь Христа. Тож зовсім не дивно, що при впертому замовчуванні проблеми вона може вийти з-під контролю.

Якщо вже християни, названі колись Спасителем «Світлом для світу» (Мф.5:14) перетворюючись у темряву перестають у ньому світити, то, що вже казати про саму темряву: відвертих безбожників, язичників та вихованих на засадах толерантності мільйонів молодих людей? До речі, нагадаю, що з християнського погляду відповідником світського слова «толерантність» є слово «байдужість».

Коли хтось каже, що він толерантно ставиться до представників будь-яких поглядів та кольорів орієнтації, це означає лише одне – йому відверто байдужі ці люди. А це, очевидно, повна протилежність християнській, братській любові, яка найповніше реалізовується в тому, що ми бажаємо спасіння душі ближньому і в міру сил працюємо в цьому напрямку. Якщо я когось дійсно люблю, тобто мені не байдужа його доля у вічності та його особисті стосунки з Богом, я не буду карати його толерантністю, за ширмою якої ховається звичайна холодність, недбалість, безсердечність та апатія. У Православній Церкві віддавна було відомо про цей гріх, котрий раніше мав красиву назву староцерковною мовою «окамененного нечувствия», або, як про нього вчив Святитель Феофан Затворник, – «духовна сухість». Отже, толерантна людина – це людина, яка сохне й гине сама, і пасивно споглядаючи, дозволяє сохнути та гинути своєму ближньому.

У дні, коли відбувається наша зустріч, українське суспільство пережило, чи вірніше, ще переживає революцію. Я б не хотів якось особливо загострювати питання, показово наголошуючи, яка саме це революція: політична чи культурна. Як православному священику, мені простіше та багато логічніше міркувати про феномен цього явища саме з духовного погляду. Як відомо, початком цих подій стала реакція громадян, передусім молоді, на відмову Президента підписати договір, згідно якого Україна мала б отримати асоційоване членство в Європейському Союзі.

В особливому руслі «болючість» цього питання для українських християн проявилось тоді, коли опоненти протиставляли суперправославній матушці-Росії європейські Содом і Гомору, й тамтешні збочені порядки. Не дивлячись на те, що сформульована таким чином дилема фактично не залишає християнам жодного розумного вибору, і в першу чергу її слід визнати першокласною маніпуляцією та перекрученням фактів, все ж, хотів би особливо запинити увагу присутніх на питаннях, що стосуються духовного розбещення молоді, зокрема у питаннях статевого життя у зв’язку з новими політичними викликами.

Безперечно, гомосексуалізм, як і будь-яка інша хвороба, корисною бути не може. Тож, не лише з погляду благочестя, але й з погляду здорового глузду, в неї в принципі, не може бути жодного виправдання. Тим не менше, сьогодні в окремих колах все ще триває дискусія з цього приводу.

Одним із головних аргументів людей, спотворених блудною чи содомською пристрастю, є думка про те, що оскільки все в цьому світі створив Бог, а геї тут не виняток, то цей стан цілком відповідає нормі. Як бачимо, згідно логіки содомітів, Сам Бог створив гомосексуалізм.

Також для виправдання збоченої поведінки часто в приклад наводять тварин. Відомо, що в деяких представників фауни, дійсно, існує схожа практика проведення дозвілля. Хоча особисто я не вважаю, що це вагомий аргумент. Очевидно, між духовністю пінгвінів та людей існує суттєва різниця. Тим більше, це легко можна пояснити з богословського погляду. Гріх, котрий через прабатьків увійшов у світ, приніс не лише спотворення людської природи, але й через нього пошкодився увесь звичний хід речей навколо людини – і в тваринному світі теж: «Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі» (Рим.8:22).

Православне богослівя навчає, що навіть природні нахили – це лише наш особистий вибір. Якщо їсти це норма, то об’їдатися – це наш особистий вибір. Якщо сон це норма, то надмірне спання – це особистий вибір. Якщо статеве життя в законному подружжі двох людей протилежної статі це норма, то неакуратне поводження з ним може легко зруйнувати шлюб середини.

В залежності від об’єктивних наслідків на душу і тіло, в світській термінології значення церковного терміну «гріх» краще всього передається словами «хвороба», або «похибка». Тому, засуджуючи гріх гомосексуалізму потрібно наголосити, що ми засуджуємо не носіїв цього гріха, а сам гріх. Людей, уражених цією пристрастю, ми, керуючись християнською любов’ю, закликаємо до покаяння і пропонуємо усі необхідні засоби для того, щоб остаточно подолати цю недугу.

З гріхом людина не народжується, він не з’являється «сам по собі» якось випадково. Перш ніж ми побачимо його реалізацію, він дозріває та проходить певні стадії свого розвитку в душі людини. Як вчать святі отці, він зароджується в розумі, проникає спочатку в увагу, потім у відчуття та волю, і аж після цього, реалізовується в вигляді того чи іншого конкретного гріховного вчинку. Тобто, з точки зору вчення про духовне життя, гріх це завжди свідомий вибір людини, при чому – викликаний її багаторазовою згодою на нього. Не можна стати практикуючим гомосексуалістом випадково, або проти своєї волі. Це підтверджується позитивними досвідом боротьби з гріхом багатьох подвижників благочестя.

Найкращим і єдиним дієвим способом подолання гомосексуалізму, а також усіх інших гріхів, є залучення людини до активного церковного життя, та її участь Таїнствах Церкви Христової. Лише з Божою допомогою можна позбутися гріха, котрий проник у саме серце людини. З іншого боку, альтернативою жорсткої та цинічної пропаганди збочень через «сучасні та толерантні» ЗМІ, є активна місіонерська, просвітницька праця церковнослужителів, психологів, медиків, котрі повинні максимально широко з власних професійних позицій роз’яснювати усі незручні або незрозумілі питання, спростовувати існуючі міфи щодо дійсної природи людини. І хоча нині священнослужителі не вважаються авторитетами у цій галузі, хотів би нагадати, що саме в їх руках зберігається дві, неймовірно важливі в цьому сенсі наукові дисципліни: Християнська антропологія та Аскетика. Перша вчить ким в дійсності є людина, з чого та як вона складена, а друга показує ідеал, до котрого їй потрібно прагнути. «Світські» способи лікування за допомогою психоаналізу чи певних фармацевтичних засобів багато чого можуть допомогти в ліквідації наслідків хвороби (наприклад, коли гомосексуалізм є симптомом шизофренії). Однак, оскільки кожна пристрасть зароджується в душі, то й лікувати в першу чергу потрібно душу. Натомість, світська «офіційна» психологія знає про душу катастрофічно мало. Вона лише використовує це слово у своїй назві, наче в рекламних цілях, але вкладає в це поняття свій власний зміст. Сучасні психологія та психіатрія це давно вже не дисципліни про душу, а про взаємозв’язок певних психічних процесів в організмі людини. Тобто, не дивлячись на те, що вони досліджують такі нематеріальні речі, як відчуття, сприйняття, увага, уява, пам’ять, мислення, мова, емоції, це все одно є вивченням фізичного боку людини, її тіла. Світські науки позбавили людини душі.

Тому, як би легковажно сучасне суспільство не дивилося на працівників Церкви, бачачи в них лише якийсь дивний атавізм минулого, сьогодні найкращий час надати їм слово. Якщо не всім, то хоча б найбільш освіченим та ерудованим. І кажу це я зовсім не тому, що сам я є пресвітером Православної Церкви. Навіть не дивлячись на це , я маю тверде переконання, що без допомоги священно- та церковнослужителів проблема боротьби з гріхом залишиться не вирішеною. Той, хто мав досвід перебування у лікарняних установах, легко міг помітити, що люди дуже часто покладають надії на свої гроші, на таланти лікарів чи на чудодійні ліки. І лише коли в них нічого не виходить ні з першим, ні з другим, ні з третім, люди згадують про Бога. Я ж пропоную одразу з Бога розпочинати. Тоді шансів у хворого збільшиться у рази.

Сьогодні складно говорити, як швидко Україна потрапить в Європу. Однак не треба забувати, що попри усі політичні суперечки, Європа та європейські настрої уже давно живуть в Україні, принаймні в її великих містах. І ось поки ми до неї лише збираємось йти, вона сама вже давно тут. Друковані та електронні ЗМІ, телебачення, радіо, і як синтез усього цього – Інтернет, давно зруйнували межі не лише між країнами-сусідами, але й між материками. Для заможних людей кордони давно відкриті. Тому, для християн можливість зустрічі з гріхом лицем до лиця – це певний виклик, який не повинен нас лякати, а навпаки – він має пригадати нам наше християнське покликання та обов’язок донести Слово Боже до країв землі. Принаймні один раз в історії України вже таке було. За часів святого князя Володимира. Тоді світло вчення Христового прийшло на наші язичницькі землі, і яскраво осяяло їх на довгі віки. Зустрівшись із злом добро перемогло, тому, що добром є Сам Бог. І якщо хтось з християн досі слово «Європа» ототожнює зі словом «зло», то він може бути спокійний. Зло обов’язково буде подолано добром. Однак, не хотів би приховати своєї думки на це.

Тільки той, хто сам мав можливість хоч кілька тижнів, а ще краще – кілька місяців, пожити в будь-якій з низки європейських країн, міг переконатись, буквально ще з перших хвилин свого перебування за кордоном, наскільки високоморальній та практично в усьому ідеальній Україні, ще далеко до розгнузданої та загниваючої Європи. От у нас все ідеально, тільки одного ми боїмося протиприродного сексу. Бо зі всім іншим у нас все гаразд! В Євангелії від Івана є випадок, як майбутній апостол Нафанаїл коли почув про Ісуса з Назарету промовив у відповідь: «чи може бути щось добре з Назарету?» (Ін.І:45-46). Так само нині обмануті тисячі, а може й десятки тисяч бідних пенсіонерів чи бюджетників, голодних, покинутих напризволяще, що доживають свого віку в страшних та холодних квартирах, з жалюгідною пенсією і без працюючого душу. Вони ніколи не були далі Польщі з одного боку, а Румунії з іншого, і то ще на початку вісімдесятих років минулого століття, але все одного так само щиро, інтонацією Нафанаїла, наївно запитують «чи може бути щось добре з Європи?». Може! Так, як з Назарету прийшов Христос, з Європи до нас може прийти хоча б порядність та самоповага. Кілька наших поколінь, що виросли без Бога, вже загубили у собі людськість. Ми забули що таке справжня свобода, за яку приймаємо крихти, що падають з панського депутатського столу. Ми вже втратити надію для себе, і маємо шанс загубити її своїм дітям.

Зустріч двох культур Європейської та Української зможе принести спільну користь, духовно збагатити нас. Це величезна духовна помилка вважати себе кращим та святішим ніж хтось інший. Ще Антон Павлович Чехов писав, що чужими гріхами святим не станеш. З іншого боку, Європа це не лише борделі, але й багатовікові християнські традиції. І мені здається, що кожен хто бачить в європейських перспективах лише перспективи одностатевого блуду, за словами апостола Якова, «спокушається, захоплюючись i зваблюючись власною похiттю; похiть же, зачавши, породжує грiх, а вчинений грiх породжує смерть.» (Як. 1:14-15).

Для людей нормального складу розуму содомський гріх, як протиприродній та безглуздий, взагалі не стоїть і не може стояти в пріоритеті. Згідно елементарної статистики, проблема розлучень чи подружніх зрад давно вже стоїть набагато нагальніше за питання статевих збочень. А щодо вчення Церкви, відповідь може бути ще приголомшливішою: початком содомського гріха є блуд, що народжується від догоджання своєму череву. Тому, з погляду віруючої людини, для того, щоб запобігти гомосексуалізму, набагато правильніше буде привчати людину до посту та самоконтролю, а не показово виступати проти членства України в Європейському союзі.

Бачите, гомосексуалізм – це неймовірно вигідна страшилка для тих, хто проти незалежної України. Політики знають, що питання дискримінації – це неймовірно претензійне питання для всякої тоталітарної чи диктаторської влади, оскільки мова йде не про один тільки гомосексуалізм, а й про вікову дискримінацію, дискримінацію за станом здоров’я, статтю чи релігією. І я не знаю, що вже гірше – коли гомосексуали не будуть мати права на свої практики, чи коли Кремль, чи хтось на Банковій, вже завтра проголосить мою чи вашу віру – протизаконною. Скажімо в Росії офіційно, за державної підтримки існують лише РПЦ та Мусульмани. Всіх інших або ігнорують, або утискають, або травлять. Тож цілком зрозуміло, що коли нас лякають європейськими збоченнями, то роблять це неймовірно вибірково та тенденційно. Власне, це не мої слова, а переконання Голови представництва ЄС в Україні Яна Томбінського, котрі він нещодавно висловив у відомому інтерв’ю.

Отже християнин повинен не лише боротися з цим конкретним гріхом, але й з усіма іншими своїми гріхами. Він повинен захищати правду, яка полягає в тому, що гріх живе не ззовні людини, а глибоко в її серці. Якщо сам християнин не дасть згоди на те, щоб стати грішником, то жоден політик фактом підписання якось документу, не буде мати сили його кинути до пекла, бо пекло, як і рай – це наш особистий вибір. А хіба в нас мало поганих, неморальних законів? А хіба усі добрі з них ретельно виконуються?*

Під час вивчення вікової психології – наукової дисципліни про особистісні зміни в людині на різних етапах її життя, – є доволі популярним один дослід. Перед дитиною ставлять маленьку лавочку і ляльку, а потім показують, як ця лялька йде по дорозі, і випадково зашпортується за лавку, падає і плаче. А далі цю дитину запитують, хто ж у цій ситуації винен. Якщо дитина каже, що лялька була неуважною, і винна саме лялька, то вважається, що цей пацієнт в міру дорослий та розвинутий. Але якщо дитина вперто пояснює всім, що винна саме бездушна і погана лавка, то всі знають, що в цієї дитини є певні проблеми у психічному розвитку. З певного віку діти не мають звинувачувати у своїх та чужих бідах бездушні предмети. Історія про Європу це та сама історія про ляльку та лавку. Але тут випробовуються на зрілість уже не діти, а дорослі.

І насамкінець, хочу ще раз заохотити усіх журналістів, священнослужителів, науковців, сміливіше говорити про речі, які дотепер вважались нечистими чи табуйованими, подаючи їх з християнських позицій. Оскільки гріх це об’єктивна реальність нашого життя, яка буде до певного часу існувати навіть, в певному сенсі, проти нашої волі, маємо завданням не ховати голову в пісок по-страусячому, а зодягнувшись у повну Божу зброю, дати адекватну відповідь усім викликам сучасності. Ці виклики вони хоча й нові, але гріхи ті самі, що були дві тисячі років тому. А це значить, ми знаємо як їх долати.

Дякую за увагу. Нехай Господь допомагає нам!
Бажаю успішної роботи круглому столу.
м.Київ, 20 грудня 2013 року

artist shapovalov

christ-song

biblioteka

krug-stol2013

krug-stol2014

Головна сторінка | Людина року | Контакти

© Використання будь-яких матеріалів сайту дозволено тільки за умови активного гіперпосилання на джерело. Офіційний сайт Спілки християнських письменників України. 2010-2017 рр.