Тетяна Євдокимова – переможець
«Любіть її во врем’я люте»
Десь там, в небесному просторі,
Де в оксамитових ночах
Яскравий місяць зорі оре,
Немов хазяїн на полях;
А може – ні: над ним, ще вище,
Де Рай Господній і святий,
Є той, чиї слова найближчі
Нам у воєнний час гіркий.
“Борітеся!” – нехай би горе
Пітьми чорніше ще було –
“Поборете!” – бо наша доля –
Завжди перемагати зло!
Любов Тарасова, безкрая,
До неньки – матері землі,
Свята і чиста, гідна Раю –
Надії сяйво у пітьмі!
Немов солдати на папері,
Стоять Шевченкові слова.
В майбутнє відкривають двері,
В країну Правди і добра.
Він обіймає нас віршами –
Небесно – білими крильми,
З його палкими молитвами
Незламні духом стали ми!
Не замовкає й на хвилину
Пророчий голос Кобзаря:
“Всім серцем нашу Україну
Любіть!” – долини і поля!
“Любіть її во времʼя люте,
Свою Україну любіть!
в останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!”
Єство борця, та ніжні очі
Вдивляються крізь час здалля;
Звучать з Небес слова пророчі
Про Перемогу – Кобзаря.
“І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі…”
«Слова …»
“Ну що б, здавалося, слова?
Слова та голос – більш нічого.
А серце бʼється – ожива,
Як їх почуєш… Знать, од Бога…”
Набатом громовим звучать
І наче в душу зазирають;
Слова такі є, що мовчать,
А інші – силу зброї мають!
Слова гостріші од меча,
Вони – непереможна криця,
І ріжуть ворога з плеча,
Тамують спрагу, мов криниця.
Слова небесної краси,
Як соняшник, жовтогарячі;
Творця словами – ти єси,
Відкрили душі всім незрячим…
В брехню одягнена війна
Від світла Правди скоро згине.
Героїв наших імена,
Як пісня, над землею лине.
Сьогодні слово Кобзаря,
Мов квітка, з серця проростає,
Непереможне, як зоря,
Що темну ніч завжди долає.
“Неначе стоптана трава,”
Вже більш не плаче Україна,
Бо ворогів ідуть жнива,
Аж поки кожен не загине!
В історії тисячоліть
Ми є глибинного коріння.
Шануєм Волі кожну мить
І я, і ти – всі покоління!
“Ну що б, здавалося, слова?
Слова та голос – більш нічого.
А серце бʼється – ожива,
Як їх почуєш… Знать, од Бога…”
Леся Павлів – переможець
До тебе, моя Шевченккова земле.
У страшенний час
Залишаю тебе, Україно,
Залишаю у горі,
Залишаю із болем,
Вириваю із себе
Печальну надію –
Чи будеш колись
Ти, Вкраїно, на волі?
Чи будеш ти вільна,
Чи будеш розкута,
А, може, вже «друзів»
З розуму звела,
Чи знов доведеться
На досвітку чути –
В Радянськім Союзі
Ти щастя знайшла.
Знайшла ти у тюрмах,
Знайшла ти у гратах,
Знайшла в 33-му,
В 37-х роках…
Чи чуєш, Кобзарю,
Ах, як би писав ти!
«Напевне, побувши
В страшнім Кос-Аралі,
Побував би ще й на Соловках».
Чи чув же ти, батьку,
Як німби співали
Тобі одному на весь світ,
Чи знаєш, Кобзарю,
Як слово твоє убивали,
Як нищили, як катували
Козацький і гордий
Твій рід.
Як до могили твоєї
Імперські жандарми
Братів не пускали,
Від стронцію рабства
Діти твої
Хребти випрямляли,
І гордими стали,
І прапор підняли
З тяжкої руїни.
Щоб піснею долі
Озвавсь соловʼїно,
Щоб цвітом любові
І волі воскресла
Твоя так стражденна,
Сумна Україна…
Наснилась Тарасику
Наснилась Тарасику
Мама в півночі,
Гладить його,
Заглядає у очі.
Тепла рука
Обіймає так ніжно,
І колискова
Доноситься пісня.
Ще й на сопілці
Ніжно хтось грає,
Здавалось маленькому,
Що він в вічному раю.
Софія Флуд – лауреат
Писав Шевченко в бур’янах
Мені 13-й минало –
Писав Шевченко в бур’янах,
Хто знав, що з Моринців, маленького села
Славетного сина нам доля вела.
Ще маленьким пророчив майбутнє,
Рідний край заповів нам любити,
Застеріг всіх дівчат чорнобрових,
З москалями нізащо не кохатись.
Тарас знав, що несуть вони лихо,
Він пророчив і голосно, й тихо…
О, Кобзаре, славетний, великий
Говорив ти про горе й біду –
Нам дітям маленьким, здавалось,
Сном жахливим і злим наяву …
19-ть мені вже минає
І я пишу вірші про війну,
Що безжально з землі стирає
Дні щасливі… зелену траву…
Сади цвітуть вишневі біля хати,
В тривозі рідні очікують солдата,
І моляться, і вірять у підмогу,
І безперечно вірять в Перемогу!
Марія Звіришин – лауреат
Генію української нації Тарасу Шевченку
Чуєш Тарасе! Ми тебе почули!
Слух нам прорізав московитський бомбопад,
Направлені у серце України дула,
Що ранять люд наш й землю невпопад!
Чуєш Тарасе! Ми рвемо кайдани,
Вражою кров’ю скроплюємо волю,
Словом своїм збирав ти нас в Майдани,
Вогнем й мечем виборюємо долю!
Ти закликав нас свого не цуратись,
Крізь час і простір дивився в майбуття,
Світ не перестає нам дивуватись –
Жага до волі, жага до життя!
Ти геній, до кінця ще не пізнаний,
Рівних тобі ще світ не породив,
Слово твоє – це скарб є незрівняний,
Твої пророцтва – це є диво з див!
Ти перли-літери розсипав на папір,
Для нас вони й наказ, й дороговказ,
Летять стрілою високо до зір
І світлом повертаються до нас.
Твій Заповіт гримить на всю Вселенну,
Ти на сторожі нам поставив рідну мову,
Тебе, Кобзарю, споминаємо щоденно
Не тихим, а живим та гучним словом!
Не забудемо історії урок
Ти,Тарасе, писав про розриті могили,
Зараз тисячі братських зарито,
Та нікому, ніяк і ніде не під силу
Від Всесвіту, злочин проти людства, закрити.
Бо не люди ординці, не люди,
Вони нелюди і мутанти.
Та завжди Україна буде,
В ній поети і музиканти
Оспівають, опишуть, оплачуть,
Зафіксують історичний урок,
Московитське зло не пробачать,
Не поступляться ні на крок.
Заживемо у «вольній, у новій»,
У єдиній українській родині,
А в серцях берегтимемо спомин,
Донесемо кожній дитині,
Як боролись наші герої,
Як віддали найцінніше – життя,
Як в єднанні взялись ми до зброї,
Щоб розквітнула наша земля!
Оксана Карнага – лауреат
Душа пошарпана до крові,
Яка з глибоких ран пульсує!
Бог закликає до Любові, Але Його ніхто не чує.
Навколо зло і підступ, зрада,
Панує світом сатана.
Орда безбожна і проклята
Суне в мій Край, іде війна.
Тарасе любий, брате рідний,
Скажи, для чого це й чому?
Любові Божої не гідні?
Чи вибираєм сатану?
У своїх вчинках, у бажаннях
Щоденно ходимо ми з ним?
Про день цей Бог сказав зарання:
Ждуть діви, йде до них Жених.
Та не у всіх горять лампадки!
Було колись так й зараз є.
Олію хтось зміняв на статки,
Бо кожен думав про своє.
І блиснуло, і загриміло
Під стопами горить земля.
Та все ж крадуть Варави сміло,
При тім взиваючи імʼя
Нашого Господа Святого.
Вкраїна-Мати день і ніч
Молилась, молиться. Що з того?
Ти ж, Брате, знаєш в чому річ!
Чому у нас кроваві рани?-
Попідростали перевертні?
До нитки рвуть сорочку з Мами
Оті «сини», страшні смерті!
Бо не пізнали вони Бога,
Зневаживши ЙОГО закони.
Та явиться до нас Він знову.
Дітей своїх Господь пригорне.
І будуть в нас яскраві ранки.
І зникнуть сльози із очей.
Вдягнем святкові вишиванки,
Обнімемо своїх дітей,
Героїв тих, що до останку
Любили Край, як ти любив.
Гряди, Господь! Тебе чекаєм!
Чекаємо, наш БОЖЕ жнив!
Реве та стогне Дніпр могучий.
Ревуть тривожнії сирени.
На Край мій дивишся ти з кручі
І молиш Господа за мене.
За ту зруйновану ВКРАЇНУ,
Де рідна мати породила
Тебе малого і вночі
За неї Господа просила,
Поклони тяжкії б’ючи,
Взивав до люду, не почули.
Вони понині ще глухі.
Варав в корони одягнули,
Христа розпʼявши на хресті.
Тарасе, брате, ти молився,
За правду Бога ти благав,
Щоби народ прозрів. Втомився,
Та люд Пророка не впізнав.
Та було так і споконвіку –
Розбій, забави – ціль життя.
Останню шкуру чоловіку
Дерли, не було каяття!
А нині?? Доле наша, доле!
Земля трясеться і палає!
Чи Бог не бачить наше горе?
Чи Він біду нашу не знає?
Тобі все видно, Брате, з кручі!
Дніпр стогне, кров пливе рікою!
Осатанілий цар могучий
На нас своєю йде ордою.
Тарасе, ти вже бачиш Бога,
Його скаліченого Сина!
Проси у Нього лиш одного,
Щоби прозріла Україна!
Хай темний люд Христа побачить,
Відкриє серце Йому щиро,
То все Господь переіначить
І дасть нам спокою і миру.
Ольга Голузинець – переможець
«І на оновленій землі
врага не буде, супостата,
а буде син, і буде мати,
і будуть люде на землі!»
Т.Шевченко
Особливе доручення.
Щойно згасла остання зірка після нічного зоріння. З-за обрію виглянули перші ранкові промені сонця, засяяли тремтливими промінцями, обіймаючи і наповнюючи теплом і ніжністю все навколо. Від його ласкавих променів пробуджувались квіти і кивали пелюстками, вітаючи день. Виблискувала кришталем роса, стоголоссям розливався пташиний спів… І саме тут, де гори стрічаються з небом, народилася і виросла допитлива дівчинка Гафійка. Серед гірських буків і ялиць, дзвінких потічків і кучерявих красенів яворів плекалась мрія.
В цей чудовий, сповнений Божою благодаттю літній ранок у Гафійки було особливе доручення – вона понесе обід татові і братам. Гірська стежка, по якій ішла замріяна Гафійка, була крута і звивиста, добре втоптана. Босими ногами вона ступала по ще мокрій від роси стежці, її ноги лопотіли і видавали звуки плюскоту води, злету пташок. Гафійка намагалась відшукати татові сліди і свою маленьку ніжку накладала на великий слід, а трохи менші сліди – це братів Івана, Юрка і Федька, які разом з татом ще до схід сонця вирушили з косами до лісу. Там, на полянах, між ялиць і сосен, викошували траву, яку взимку споживатимуть корівки Мураня і Шаргуля.
Гафійка змалку любила ліс, адже тато був лісником. Милувалась квітами – це у неї від мами. Дзвінко співала, адже співучою була вся сім’я. Милуючись красою літнього ранку, вона наспівувала колискову коломийку.
Колишися, дітинице,
В новій колисочці.
Як орішок на ліщині,
Та й в шумиляночці.
Обід, який приготувала мама і склала у хустинку, Гафійка перекладала з руки в руку, відчуваючи втому, але згадка про зустріч з татом і братами, з природою втішали її. Бо ж вона назбирає суничок лісових, листочків на чай, складе мамі букет з пахучих лісових квіток, а потім, вмостившись на прив’ялі валки трави, сплете віночок.
Сьогодні тато сказав, що вони ночуватимуть у лісі, під стогом сіна. І як тільки сонечко вклалось на спочинок, вони всі разом промовили молитву, подякували Богові за щасливий день і, заколисані п’янкими пахощами лісових трав і квітів, заснули…
Новий ранок наповнився пташиним оркестром, і відлуння рознеслось по всьому лісу. Звучала «Літня рапсодія».
Анастасія Колос (м. Київ) – лауреат
Імперські пани у спробі поставити нас на коліна та дух не згасає…
Як казав Тарас Григорович через свої твори, що Україну зневажили, принизили та колонізували. Він ненавидів навʼязливу імперскість московії аж до небуття, що пригнічувала український народ як націю.
Україна остаточно стала окраїною московської імперії, яка розповсюджувала кріпосне право по всій території Україні, як заразу. Ця зараза наче хвороба, що не давала підняти очей до сонця, що не давала побачити світла у цій імлі, що наче пилом, кровʼю та сльозами вкрила землю українську і все живе на ній. Все здавалось безнадійним і нескінченним, відчувався біль за свою свободу, за жагу до волі, за право бути тим, хто ти є від народження, бути тим, ким створив тебе Господь.
Шевченко висміював козацьку еліту у своїх віршах:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Українська влада сьогодення, наче спадкоємці тих гетьманів? Ні!
Нинішнє панство – ще кращі друзі імперської московіі.
Там немає навіть віри, там наскрізь дух гнилий, там Бога ніколи не знали: продати свій народ і землю готові від мала до велика. Закони та постанови, що пригнічують народ, грабують і до того бідних під час війни, це ж яка нагода: заробити на крові. Гроші то просто папір, який не пахне, то наче бенкет під час чуми. Жах…
Заради статків і маєтків: ще більше, більше, вище, вище… Ці ненажери, наче шакали над пораненим зайченя.
Хіба не це висміював Шевченко? Хіба не було йому важно? Хіба не стискалось його сердце від болю, як імперські пани претендували на українську волю, як стискали кайданами на тонкому запʼясті від мору?
Та жага Тараса Григоровича до правди, жага до свободи, що даровав її нам Господь, зараз дарує багатьом надію, надію на перемогу.
Він наче воїн словом пронизував до тремтіння в саме серце, запалював вогонь у вочах безнадійних – наші хлопці ж залізом пробивають і жагою до життя.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!