Віталій Бондарчук
Ведмідь і Бджоли
Небо блакитне, пшениця грайлива,
Гай, соловейко — природа красива.
Бджоли у вулику мед назбирали,
Соти щільненько пилком спакували.
Раптом сибірський Ведмідь увірвався,
Бурий агресор на лапи піднявся:
«Вулик вже мій: як цей мед, так і соти,
Я анексую місцеві красоти!»
Кришку відкрив — і запхнув нагле рило,
Запах солодкий, аж ніс закрутило.
Втратив він страх, також глузд помутився,
Хижий нахаба за це поплатився.
Бджоли у рій об’єднались швиденько,
Всипали перцю Ведмедю гарненько:
«Сила у єдності — геть окупанта!
Жала вперед — покусаймо гіганта!»…
Вижив хижак — і рвонув до Сибіру,
Досі лікує покусану шкіру.
Лапу там смокче, бо меду немає,
Рило нахабне у вулик не пхає.
Отже, мораль: якщо разом стояти,
Навіть гіганта можливо здолати.
В слові та єдності доблесна сила,
Стяг переможний над злом встановила.
Поезія
Зоряна Кіндратишин
«ЧЕТВЕРТА П’ЯТНАДЦЯТЬ»
Котрий зараз місяць? Чи день? Чи година?
В душі моїй рана, суцільна руїна.
Гроза, заметіль, чи цвітіння акацій?
У мене ще лютий, четверта п’ятнадцять.
Ракети у небі, під Києвом танки
Украли в нас вéсни, украли в нас ранки.
Щодень о дев’ятій – хвилина мовчання…
Чи скаже ще хтось про “братерське єднання”?
Стає на коліна уся Україна:
Стрічає Героя, полеглого сина.
А скільки вже їх, що ключем журавлиним
У небо злетіли за волю країни.
Сторінка історії, писана кров’ю,
Де єдність народу в обіймах з журбою.
Цю книгу життя поміж всіх інших спадків
Залишимо ми на віки для нащадків.
Нехай пам’ятають на років стонадцять,
Що був у нас лютий, четверта п’ятнадцять.
«ОБЕРІГ»
З нас кожен долю вишиває сам,
Чи завдяки ниткам, а чи словам,
Виводимо старанно кожен шов,
Вкладаємо туди тепло й любов.
І ось уже на полотні життя
Багрянцем пломеніє вишиття.
Ростуть на нім узори з року в рік –
Самі для себе творим оберіг.
Хтось голкою засіє на добро,
Комусь чарівне слово проросло,
Герої ж у цей час на міннім полі
Зі зброєю в руках гаптують волю.
У вишиванці – генетичний код,
Хай мовою пишається народ,
Бо в кожному стібку, у кожнім слові
Не менше сили, ніж в потужній зброї.
«ГОРОБИНА НІЧ»
В нашій рідній Україні уже котре літо
“Горобина ніч” лютує, баламутить світом.
Хоч ніхто її не кликав, влетіла, як вихор.
Вся країна Бога просить, аби лихо тихо.
Крешуть “градів” канонади, лишають руїни,
Приглушити хочуть волю і спів солов’їний.
Всі чекають: схаменуться вороги. Ба де то!
Та наступить їм на п’яти козацька вендета!
Гей-но, браття, хто ж пові́сть нам, де правди шукати?
Тільки з вірою у серці стара знає мати:
Горобина ніч минеться, згине кодло враже
Й чорну хустку вже нікому війна не пов’яже.
Повернуться сини наші до рідної хати,
Щоб у вільній Україні ряст новий топтати.
Тьохнуть “Слава Україні” соловейки жваво,
Й Красна площа відгукнеться: “Всім героям слава!”
«МОЇЙ УКРАЇНІ»
Де серце самої Європи,
Де кручі стрімкого Дніпра,
Душа моя лине галопом
В країну любові й добра.
Смілива, квітуча і вільна,
Незламна у вічній борні.
Я знаю, настільки ти сильна,
Що й Фенікси заздрять тобі.
Бо скільки тебе не палили,
Зі спалей скресала щораз.
Орда ж бо не знає: несила
Здолати той дух, що не згас.
Вклоняюсь до ніг тобі, рідна,
Нескорена ненько моя.
Найвищої слави ти гідна!
Свята українська земля!
Тарас Сорочак
ЛИСТ ДОНЕЧЦІ ВІД ЗАХИСНИКА
Як ти там, моя крихітна донечко?
Все гаразд? Не сумуй, усміхнись!
Зовсім скоро малесеньким сонечком
Буду звати тебе, як колись.
Уявив, як буваєм на вулиці,
Зустрічаємо разом весну:
Ти до мене, мов киця, притулишся,
Я тебе до грудей пригорну.
Тут, на фронті, гуртом з побратимами
Розглядаєм малюнки, листи
І поезію з гарними римами,
Що складала із братиком ти.
За сітки зі стрічками зеленими
Маму й бабцю від мене цілуй
І не гребуй, будь ласка, сиренами,
А ховайся мерщій, не жартуй!
Ех, багато тобі не писатиму:
Клятий ворог, на жаль, не дає…
Пам’ятай, я вас всіх захищатиму,
Бо ви — рідне, близьке, ви — моє!
Наостанок пишу дуже коротко
Й волонтерові лист цей несу:
Ти молися за мир, моє золотко,
Вір у Бога і в нас, ЗСУ.
Із війни з окупантами лютими
Переможцем додому вернусь.
Я скучаю, цілую, люблю тебе!
До побачення, доцю!
Татусь.
НЕ ВМРУ!
Наш солдат, герой серед героїв,
Тулиться безсило до землі:
Ранений в нерівному двобої,
Він лежить між мертвих москалів.
Кров пульсує вервицею з рани,
Біль такий, що вже не чути ніг,
Серце скоро битись перестане,
Та в руці стискає оберіг.
Вояка за мить покине сила,
Все змішалось: розпач, втома, страх.
Скоро подарує ангел крила,
Щоб зустрітись з Богом в небесах.
Слухатись не хочуть карі очі.
Як йому боротись з цим усім?..
Воїнові сниться сон пророчий:
Поле, господарка, отчий дім.
І стоїть з дітьми сумна дружина,
Хустка в мами кольору смоли,
Бідний тато, ставши біля сина,
Шепче кволо всім: «Не вберегли»…
Так, батькам не пережити втрату
Славного синочка на війні.
Чути голос доні: «Любий тату!
Тату! Не вмирай, будь ласка! Ні!»
Розбудив героя образ мами.
Пригадавши милу дітвору,
Мовив воїн спраглими вустами:
«Ні! Мої ріднесенькі! Не вмру!
Не потрібне горе Україні,
Плач за мною рідних восени,
Зустріч односельців на колінах,
Дзвони, фани, квіти, ордени.
Я ще хочу в цьому світі жити!
Маю стільки планів та ідей:
Сад нарешті гарний посадити,
Дочекатись внуків від дітей!»
…Йдуть «свої» стежками непростими,
Чують ворушіння між трави,
І зраділи щиро побратими:
«Хлопці! Всі бігом сюди! Живий!»
Наталія Міхайлова
Розмова з Богом
Господь, прошу – благослови цю ніч!
Нехай мовчать сповіщення сирени.
Поговорю з Тобою віч-на-віч
Про всі проблеми та тривоги денні.
Про радість і усе, що так болить,
Про те, що не дає мені заснути.
Що в серці, наче та струна бринить,
Ти знаєш, як в житті все має бути.
Ти знаєш відповіді на питання всі.
Вкажи, прошу у темряві дорогу!
Тягар із серця легко відпустить,
Позбавитися болю та тривоги.
Наповни Світлом чашу порожнеч,
Вдихни життя у те, що відмирає.
Хай падає, немов каміння з плеч,
Що сили так нещадно забирає.
Не полиши, прошу, на тім шляху,
Який ще маю у житті здолати.
Ти бачиш, Боже, все там Наверху
Чого не можу бачити та знати.
Ти знаєш час, коли я упаду,
Та простягнеш мені свої долоні.
І все відразу стане до ладу,
Бо Ти є Батько люблячий для доні.
Ти витреш сльози, підіймеш з колін,
І біль мій миттю у душі вгамуєш.
Не стане на шляху високих стін,
Та рани давні, Боже залікуєш.
Благослови, Господь прошу цю ніч!
Я дякую Тобі за цю розмову!
Що відбулася нині віч на віч,
Я дякую, що мала таку змогу!
***
Не носіть важке каміння в собі попід серцем.
Повиймайте із очей своїх дровеняки…
Не кидайте людям в спини ножі та коляки.
Не шукайте ворогів помежи собою,
Щоб не виснув злоби меч вам над головою.
Відпустіть з душі думки, що їдять щоденно,
Хай гармонію пошле вам в душі Вселенна.
І, садовлячи за стіл, прийдешніх з порога,
Не забудьте тут згадати про Господа-Бога.
Помоліться до Ісуса, подякуйте щиро!
І в молитвах попросіть – Україні миру!
Не знати, чи радіти
Ось так, не знати, чи радіти,
Що сніг не випадає вчасно.
Колись йому раділи дітьми,
Тепер зима іде сучасна.
І ці реалії жахливі,
Бо сніг в окопах, чи на радість?…
Чи із жалю, чи може в гніві
Природа посилає благість.
Четвертий рік живем в тривогах,
Свята за будні стали гірші.
Душа щосили б’є на сполах,
Благає в Бога миру й тиші.
Вночі в молитвах засинаю,
Про самих рідних та коханих.
-Ти чуєш, Господи, я знаю,
Ти поряд з ними на завданнях.
Ти, Боже, бачиш їх очима,
Ти мерзнеш з ними у окопах.
Ти, Боже, в скруті їх підтримай!
Зігрій холодні ноги мокрі!
А коли видасться затишшя,
Знайди із ними відпочинок.
Вони так прагнуть тої тиші
В чужих промоклих сірих стінах.
І хай сніги не поспішають.
І заметілі не на часі,
Ще зовсім трішки почекають.
Нехай без снігу буде празник.
Мала проза
Ніна Слюсаренко
Додому
Вперед, додому… Цей шлях невпинно скорочується з кожним помахом дужих крил. Не озираючись відчуваю, як моїм рухам вторять десятки пар птахів моєї зграї, що летить рівним клином, чітко тримаючі стрій. Теплі повітряні потоки піднімаються вгору, підтримують наші великі крила, дозволяючи ширяти-глісувати, ніби ковзати по поверхні струменів повітря, економлячи сили, аби наша стая безпечно, без втрат, подолала велетенську відстань додому. Як завжди, на початку нашого клину летять найсильніші, найвитриваліші птахи, далі, у фарватері, — молодші, які наслідують рухи старших, досвідчених, перехоплюючі потоки повітря від їхніх крил, що дозволяє витрачати менше зусиль в польоті.
Далеко позаду залишилась Африка, така непривітна, безводна і така спекотна… Тут все чуже, незвикле, хоча і можна прогодуватися й пережити у безпеці холодну зиму, але все одно нас непереборно тягне додому. Ми зимували вже кілька місяців поспіль, але наше перебування тут все одно підсвідомо сприймалося як тимчасове. Ми вперто продовжували триматися зграєю, не обживалися і не будували гнізд, ночуючи просто на скелях чи гілках дерев, в будь який момент готові зірватися з місця щоб полетіти додому. Бо весь цей час я невідступно мріяв про домівку, коли нарешті дістануся свого гнізда… Навіть якщо доведеться знову за нього битися, бо той неохайний, задерикуватий чорногуз, що прилітав з іншого берега річки Шостки, мабуть, знову буде намагатися захопити наше з Одарочкою кубельце…
Одарочка… Біленька, чепурненька, невеличка самичка, з якою ми виростили не один виводок лелеченят. Зазвичай вона повертається з вирію трохи пізніше, коли я вже встигаю навести лад у гнізді та відстояти його від наскоків зайд, які або не схотіли будувати чи ремонтувати своє гніздо, або просто не можуть втриматися, щоб не зазіхнути на чуже, замість того, щоб навести лад в своєму домі.
Спочатку вона відкладе на м’якому моху, що встеляє наше гніздо, кілька яєць, а згодом з них з’являться пухнасті пташенята, з крикливими, ненажерливими дзьобиками. А ми будемо тішитися, милуючись ними, закидати голови і до нестями цокотіти дзьобами, вибиваючи драйвовий, переможний ритм… Думки про рідне обійстя надають мені сили і жадана домівка з кожним помахом крил стає все ближчою…
Вперед, додому… Тисячі кілометрів з року в рік вже звичним маршрутом. Спочатку долаємо Гібралтарську протоку, потім під нами починають пропливати зелені ліси, великі пасма гір, верхівки яких заплутались у білих хмарах. Іноді з-під хмар виглядають башточки казкових лицарських замків або шпилі давніх соборів. А іноді — плетиво сучасних автострад, сталеві конструкції потужних заводів та електростанцій. І чим далі на схід — тим частіше починає битися моє серденько, тим пильніше виглядають очі знайомі обриси старих Карпат. Нарешті залишилися позаду Говерла і Піп Іван, тепер наш шлях вже пролягає над рідною Вкраїною. Але я все частіше помічаю незвичний рух із заходу на схід, як мурахи повзуть колони людей у пікселі, доправляючи на схід велике, масивне озброєння. І хоча інстинкт неухильно веде нас вперед, мені все важче впізнати краєвиди внизу — чим ближче до східних кордонів, тим більше чорної, вигорілилої землі, перетворених на суцільні руїни міст. Дорогу додому вдається вгадати хіба що по обрисам водойм — річок і озер. Замість зеленого лісового пейзажу — чорні обвуглені клапті, замість чепурних, галасливих сіл — зруйновані будинки, повалені стовпи ліній електропередач…
Аж раптом, назустріч нашій зграї — з ревом та гуркотом летить величезна металева громадина з маленькими, потворними, ніби недорозвиненими крильцями, а за нею — друга, третя… Величезні ракети, вперто долаючи опір повітря, летіли, зазомбовані-запрограмовані дотягнутися до чепурних будиночків, зелених садочків-лісочків, струнких вулиць великих міст і маленьких містечок, де люди в цей час прямували у своїх справах, відводили дітей у садочки і школи, поспішали на лекції до вишів або офіси…
✽✽✽
Зачувши жахливий гуркіт ракет, якому вторило тривожне, судомне виття сирени, люди внизу на хвилину завмерли і перелякано задерли голови догори, оцінюючи небезпеку. Лелеча зграя і ворожі ракети летіли назустріч одна одній: гидка машинерія, вигадана хворим розумом і запущена п’яним злодієм, і білосніжні птахи з чорною ознакою, що уособлювали собою мирну, Божу красу. Вони ледь розминулися в повітрі, але попри шалений гуркіт і ревіння ворожого залізяччя ніщо не збило пташину зграю із звичного маршруту — старий лелека неуклінно вів свою стаю додому, долаючи останні кілометри до омріяної домівки. Цей невпинний рух вперед, наперекір небезпеці, був таким потужним і переможним, що це вселило надію у серця людей, які так довго були сковані холодом і страхом. Надію на весну, новий початок, перемогу тепла над холодом, добра над злом, світла над темрявою. Надію на те, що скоро у великих лелечих гніздах зародиться нове життя…
05.02.2026
«Внутрішньо переміщений»
Новела
Прохолодні хвилі Дніпра огортали тендітне тіло молодої жінки. Потрібно було долати опір прісної річкової води, її колір, смак і навіть запах так сильно відрізнялися від солоної, бірюзової морської, яка мовби виштовхувала плавчиню на поверхню, давала можливість розслабитися і погойдатися на своїх хвилях, дизинфікувала і загоювала невелички подряпини та ранки від укусів комах, робило шкіру молодою і пружною, а південне сонце покривало її золотавою, рівномірною засмагою, ніби якісним тональним кремом, приховуючи дрібні недоліки на її поверхні…
Із сумом згадався Ользі мис Меганом, пустинні галечні пляжі, куди добрідали тільки найвідчайдушніші туристи зі своїми побувавшими в бувальцях наметами. Пригадалася і царівна-жабка, яка ніжилася у єдиному на весь півострів прісному джерелі, і, щоби набрати воду у пластикову пляшку, тваринку потрібно було виймати із прохолодної купелі, а потім повертати цю примхливу панянку назад до мініатюрної водойми. За пересуванням туристів по морським хвилям пильно спостерігало місцеве птаство, що рясно обсіло прибрежні скелі: молоді строкато-коричневі та дорослі сріблясті мартини, галасливі малі крячки, елегантні великі баклани, що сушили свої крила або чепурилися, скоса споглядаючи на плавців у надувному човнику. Іноді, коли їхній надувний гумовий човен пропливав так близько, що можна було детально роздивитися лискуче темне оперення бакланів, білувато-жовту шкіру навколо очей на гордо піднятих пташиних головах.
Вже понад десять років пройшло з тих пір, як Ольга востаннє бачила могутні скелі Меганома. Десять довгих років, як окупанти перетворили «всесоюзну здравницю» у фортецю, пляжі вкрилися бетонними «зубами дракона» та іржавими протитанковими “їжаками”. Місця гніздування птаства перестали бути об’єктами спостереження для орнітологів та туристів, їх заполонили «вєжліві зелені чоловічки» у брудно-зеленому камуфляжі. Галасливі птахи були змушені покинути насиджені місця. Через бетонування фундаментів фортечних споруд змістилися шари ґрунту і пересохло єдине прісне джерело на мисі, бозна-куди перекочувала царівна-жабка, що плавала у водяній купелі струмка…
Згодом після кримчан настала черга донеччан і луганчан – зелені чоловічки ступили на землю Донбасу, їхні гради обстрілювали мирні міста та села, кожного ранку по дорозі на роботу під ногами мешканців рипіли уламки віконного скла, вибитого під час нічних обстрілів. Чомусь саме цей звук найбільше дошкуляв Ользі, змушував у відчаї стискатися її серце. Врешті-решт і їй теж довелося покинути рідний дім – через блокпости у багажнику машини серед особистих речей і одягу везла, зокрема і підручники з української мови, яку викладала в гімназії. Ніколи не думала, що опиниться за сотні кілометрів від рідної домівки – “внутрішньо переміщена особа” – ВПО, як тепер доводилося вказувати, заповнюючи сухою бюрократичною мовою численні анкети…
Випірнувши на поверхню і труснувши головою, щоби вода стікла з волосся, вона раптово побачила неподалік від себе чорного граційного баклана, який пильно дивився на жінку правим оком, немовби впізнаючи свою давню знайому. Це було так дивно, неочікувано побачити цього морського птаха на березі Дніпра, та ще й у межах великого, гамірного міста!
“Ти такий же, як і я – внутрішньо переміщений, відірваний від своєї домівки, змушений пристосовуватися до нових реалій. І хоча роки додали зморшок на твоєму лиці, але ти все одно зберіг свою горду поставу, як і там, на кримських скелях, ти і тут сидиш із високо піднятою головою, граційно витягуєш свою струнку шию, сушиш на південному вітрі свої великі сильні крила.
Нічого, рідний, ми ще повернемося у свої домівки, я ще приїду до тебе в Крим у гості, ще побачу тебе на скелях Меганома з простягнутими на зустріч вітру крилами…”
Олександр Котляков
ВІЧНИЙ КИЇВ І ПЕРЕМОЖНА УКРАЇНА
Київ – улюблене місто, до якого неможливо залишатися байдужим . Я щиро люблю його вулиці й пагорби, його краєвиди й пляжі, його неквапливе дихання над Дніпром . Київ завжди прекрасний: навесні, коли потопає в цвітінні садів, каштанів, бузку та акації, й восени, коли парки вбираються в барвистий, урочистий одяг . Блукаючи його старовинними вулицями, вдихаєш повітря, насичене ароматами дерев, парків і садів, і відчуваєш, як саме місто поступово входить у твоє внутрішнє життя, стає його невід’ємною частиною . Поєднуючись із ландшафтом, архітектура центру звучить як застигла музика, як особлива симфонія площ і вулиць . Кожен провулок – це неочікуваний, але приємний акорд ніжної ліричної мелодії, яка відкривається лише тим, хто не поспішає й уміє вдивлятися й вслухатися поглядом . Київські краєвиди унікальні, вони сповнені тонкого аромату внутрішньої свободи й тихої зосередженості . Київ – як море: він ніколи не набридає, завжди залишається іншим, і перебувати в ньому завжди радісно .Знову й знову завмираєш, не в силі відвернути погляд від прекрасних миттєвостей, від живих картин міста, що постають перед очима, – столиці, серця України .
Сьогодні ж у самому центрі, на Майдані Незалежності, ми бачимо тисячі жовто-синіх прапорів – прапорів героїв, синів і дочок України, які віддали свої молоді життя за нас, за наше теперішнє життя . Це ті, хто любив свою країну, своїх рідних, свої сім’ї, батьків, дружин, дітей, друзів, хто любив свою землю – цю прекрасну, зелену, квітучу Україну . Своєю любов’ю вони зберегли й захистили нас, живих, і цією ж любов’ю заклали міцний фундамент для нас і для прийдешніх поколінь, мовби промовляючи: «Любіть цю землю, бережіть усе, що дав нам Бог. Любіть своїх близьких» .
Історія знає народи, яких вороги вигнали з їхньої рідної землі . Більшість людей загинула від рук убивць, а той невеликий останок, що опинився на чужині, плакав і палко прагнув повернутися, аби знову оживити покинуті міста, відбудувати зруйновані мури, випити ковток води й відчути аромат рідної землі . Вони благали Бога, щоб Він не дозволив їм забути дорогоцінну столицю своєї країни . Жахливо, коли люди втрачають свою ідентичність, залишаючись без Батьківщини, змушені жити серед чужого народу .
Київ – вічне місто, колиска християнства.. Бог по-особливому ставиться до столиці України, Він прагне перебувати тут, як і в Єрусалимі . Саме тому Він оселив у цьому місті тисячі Своїх синів і дочок . Мужні українці наслідують подвиг Його Сина, Ісуса Христа, віддаючи свої життя за свободу й майбутнє України та здобуваючи вічне життя в боротьбі з жорстоким і лукавим ворогом . Любов Христа дарує нам життя й надає сил вистояти в праведних, хоч і кривавих, змаганнях . Він – на боці мужніх українців і дарує нам, і даруватиме надалі успіх у цій страшній війні . Ісус Христос ніколи не дозволить, щоб жезл безбожних панував над жеребом праведних людей . Україна та українці присутні в Його вічних планах . Ісус любить і шанує сміливих і відважних .
Київ і Єрусалим – два вічні міста, які Бог особливо виділив і береже . Він знає, що в Києві, як і в Єрусалимі, свого часу сміливі й мужні люди дадуть рішучий відсіч антихристу, відстоюючи правду й свободу . Україна відродиться в боях і стане процвітаючою християнською державою, до якої будуть звернені погляди чесних і мужніх людей усього світу.
“Немає нічого сильнішого за ідею , час якої настав.”
Віктор Гюго та Степан Бандера
Феномен української душі!
Людмила Падалка
Бог наділив наш край пишною, неповторною природою.
Куди не глянь, – серце завмирає від краси краєвидів!
Багата наша земля флорою і фауною, корисними копалинами, родючою землею.
Яка красива у нас мова – праматір інших мов!
Яка у нас давня історія народу!
Яких талановитих людей народжує наша земля!
Які розумні у нас діти! Це наше золоте руно!
Боже! Дякуємо Тобі за все!
Багато було поневолювачів на нашій землі. Заздрість завжди точила Росію.
Без України у неї немає глибокої історії. Цей давній ворог віроломно напав на нас – забрав Крим, частину Сходу України і потім почав повномасштабну війну по всій Україні.
І стогне рідна земелька від шахедів, ракет, касетних і авіаційних бомб – гинуть люди. Ворог знищує міста і села, не гребує нічим, щоб винищити наш народ і його культурну спадщину.
Українці відрізняються від росіян щирістю серця, добротою, гостинністю, волелюбством, братерством, єдністю духа – це в генах у нас.
І вже всі люди на землі побачили істинне єство росіян.
Про це і піде мова далі.
Село готувалося до весілля, якого чекали давно. Комбайнер Микола Петрович женив свого єдиного сина, на якого задивлялося багато дівчат. Але він вибрав Наталку, з якою вчився в університеті. Дівчина була чуйною, розумною, ввічливою, сором’язливою, що так рідко буває в наш час.
В Україні йде війна. В селі вже поховали п’ятеро воїнів. Зажурилося село… Новини звідусіль невтішні… Шахеди і ракети пролітають над селом вдень і вночі та летять далі. Люди, як завжди, сіяли і жали, садили городину та збирали врожаї. Сумно було на душі, бо багато чоловіків забрали на війну. Як там вони? Зрідка телефонували. Радість приносили тільки діти, яких в селі було мало, бо молодь поїхала вчитися чи працювати до міст.
Та ось радісна вістка: Сашко жениться! А яке може бути весілля у війну в селі? Хіба можна влаштовувати намети в садку і щоб музика грала? Ні. Що робити? Молодята сказали:
– Для нас головне, що ми покохали одне одного. Ми без цього обійдемося. Свати теж були згодні з ними. А батько роздумував: всеньке село чекало цього весілля. На душі було невесело. Але село – це велика сім’я. Не можна відмовлятися від весілля, ніяк. Треба всім дати, хоч на день, радість в житті, щоб село ожило. Батько покликав молодят, дружину Галю, сватів і сказав так:
– Будемо гуляти у двох хатах і у дві зміни: спочатку молодь, а потім запросимо за стіл і літніх людей. Гроші – це ніщо! Добро треба робити людям завжди та й молодята запам’ятають цей день на все життя. Наталочко! Купляйте з Сашком весільну сукню!
Несподівано за три дні до весілля Микола Петрович отримав повістку. Вирішив нікому до весілля нічого не говорити.
Весілля пройшло напрочуд гарно: молодь раділа, веселилась. Батько, поздоровляючи молодят, благословив їх Біблією, як здавна було заведено на Україні і сказав: «Любі діти! Ви починаєте вчитися в інституті сім’ї. Хай ця Божа книга буде підручником для вашого життя. Будьте вірні Богу і один одному. Ніколи не зліться, не сваріться, не ображайте, не піднімайте рук для бійки, – любіть, майте терпіння, здоровий розум і глузд. Будьте дружні і мирні. Можуть бути непорозуміння, бо чоловіка і жінку Бог створив різними, тому майте терпіння і злагоду».
Коли всі розійшлися і свати збиралися їхати додому до Києва, Микола Петрович покликав дружину Галю і сказав:
– Я отримав повістку. Є час веселитися та є час і повоювати. Що зробиш? Нашу землю треба захищати. Все буде добре. Зараз вирішується доля України, а ми – її сім’я.
Вранці в понеділок батько зібрав сім’ю, помолився і поїхав до міста в ТЦК. Пройшов медкомісію і його направили на військову підготовку. Місяць пройшов швидко.
Колектив частини, куди направили Миколу Петровича, був дуже товариським, як одна сім’я, бо були з’єднані однією справою – захистити свою землю від загарбників, які, мов сарана, налетіли на Україну, спустошуючи міста і села, грабуючи, вбиваючи мирне населення, гвалтуючи жінок, навіть крадучи дітей?!
Миколі Петровичу дали позивний «Рубін». Гуморист Толік сказав:
– Ось тепер у нас з’явився «Рубін», а ми будемо його оправою. У моєї бабусі була каблучка з рубіном. Він завжди знаходив, що сказати, щоб всі засміялися.
І потяглися воєнні будні… День на день не був схожим. Бувало атака за атакою. Потім день, два тиша була.
Одного разу командиру зателефонувало начальство:
– Підірвався на мінному полі один росіянин, зовсім недалеко від своїх, та його вони не хочуть забирати. Він стікає кров’ю і слізно просить по телефону програми «Хочу жити», щоб його забрали українці в полон. Назвав координати.
Командир питає:
– Хлопці, що будемо робити? Всі мовчали. Це треба піти до ворога, а потім з ним до своїх – двічі пройти по мінному полю. Якщо б хтось свій, але це росіянин. Хай там і помирає. Для чого він сюди прийшов? Щоб нас вбивати? Це ж не приказ, тільки прохання. І тут порушив тишу «Рубін»:
– Я піду, ви моліться за мене.
У всіх побратимів виступили сльози на очах: чи повернеться він живим? Він був за віком самим старшим серед них, як батько. Кожний підходив до «Рубіна», обіймав, говорив якісь слова підтримки.
– Повертайся живим!
Помолилися на дорогу і він пішов…
Вдивляючись в кожний кущик, в нерівність землі йшов дуже обережно. Бачив багато мін. Пролетів шахед-розвідник з російської сторони. Росіяни бачили зі своєї позиції цю неймовірну хоробрість. Українець здолав у декілька разів більшу відстань, чим поранений їх воїн був до своїх позицій.
І ось побачив пораненого ворога в обличчя. Росіянин був молодим хлопцем.
Він розказав, що його мати десь дістала телефон програми «Хочу жити» і ще дома, перед армією він його вивчив напам’ять. В армії служить два місяці. Такого надивився, що можна збожеволіти! І ось вийшов на природу, щоб оглянути нову місцевість і раптом підірвався на міні.
Як же він зрадів, коли зрозумів: буде жити! Ліва нога росіянина була покалічена. Йти він не міг. Що робити? «Рубін» за життя багато переніс мішків, тож, зваливши росіянина на спину, та й поніс. А той, хоч стогнав, не переставав дякувати.
– Дякуй Богу і благай Його, щоб ми пройшли це мінне поле, на якому раніше вирощували пшеницю, а зараз ви напали на нас і вбиваєте на нашій землі навіть мирне населення і діток. Нема сили, щоб слухати. Замовчи! Ти для мене є ворогом.
Іти було важко із ношею та й ще треба було пильно вдивлятися, куди ставити ноги. По дорозі часом відпочивав. Іти було далеченько.
Коли дістався до своїх, то обережно поклав росіянина на землю, якому надали першу допомогу і відправили його у медсанчастину з двома бійцями.
І тільки тоді, знесилений, почав дуже швидко дихати. Піт капав з нього, як з вичавленого лимона. Побратими напоїли водою, обтерли спину, живіт і голову рушником, перенесли в бліндаж.
Коли дихання нормалізувалось, побратими спитали:
– Спочатку будеш їсти чи спати?
– Спати, нема зовсім сил.
Через три години «Рубін» прокинувся і, зніяковівши, спитав:
– Хлопці, чому я вдень спав? Вони почали розповідати та й він сам почав приходити до тями і згадувати цей небезпечний похід.
Один з побратимів спитав:
– Батьку, що тебе надихнуло це зробити? «В мене були віруючі батьки. Жалкую, що їх уже нема. Сьогодні мені було дуже тяжко прийняти це рішення. Моя бабуся завжди казала:
– Миколко, знай, що Бог любить тебе. Він дав заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив.
І я так своєму сину на весіллі говорив:
– Діти, любіть, шануйте один одного, і Бог завжди буде з вами, якщо ви будете з Ним.
Я всю дорогу молився туди і назад, думав: цього полоненого виміняють на когось із наших співвітчизників, який знаходиться в російському полоні. І буде радість у нього, його рідних і його діточок.
Жити з Богом – значить любити, як Христос, Який приходив на Землю, що стала мінним полем для Всесвіту. Зараз вже в Росії є космічні війська, що можуть підірвати навіть планету «Земля». Ви знаєте, хлопці. Що я йшов назад з полоненим і відчував, що Бог підтримував мене на цьому тяжкому шляху.
Як же раділи побратими, що повернувся «Рубін»!
Хай згинуть всі війни на землі!
«І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».
(Т.Г. Шевченко)