Дмитро Довбуш
Переможець Першого поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Жива вода на рани України» у номінації «Християнська поезія», м. Луцьк
В неприступному світлі
На підлозі
Крок
Гонгадзе
Каїн і Авель
Володимир Сад
ІІ місце у номінації «Християнська поезія» Першого поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Жива вода на рани України», Волинська обл.
Посеред міста сліпий хлопчина
Глумилися над гідністю Месії
Якби молитва мала кольори
Народила жінка дитя
Відкричали, охрипши: «Варавву!»
Тетяна Свірська
ІІІ місце у номінації «Християнська поезія» Першого поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Жива вода на рани України», Кіровоградська обл.
Ольга Міцевська
Переможець Першого поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Жива вода на рани України» у номінації «Вірші для дітей»
Дмитро Довбуш
Переможець Першого поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Жива вода на рани України» у номінації «Християнська поезія», м. Луцьк
В неприступному світлі
Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі,
Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може…
(1Тим.6:16)
Як Тобі там, в неприступному світлі?
Як Тобі там, у безвітряних далях?
Ти молодий чи тисячолітній?
Пишеш на аркушах чи на скрижалях?
Боже, а як Ти проводиш вічність?
З ким розмовляєш про звичні справи?
Хто заглядає Тобі у вічі?
Хто Тобі одяг шиє зі слави?
Хто Тебе будить чистого ранку?
Кого Ти щасливиш Своїм поцілунком?
А правда, що в небі безперестанку
Діти сміються тисячолунко?
Це Ти малюєш білі хмаринки,
І кожної днини — нову заграву?
Боже, а хто Тобі смажить грінки,
Хто Тобі варить ранкову каву?
Що ти читаєш, сівши на хмарі —
Древні сувої чи свіжі газети?
Невже і останній п’яниця в барі
Тобі дорожчий за всі планети?
Ти справді усіх одночасно чуєш,
І навіть — думки найменший порух?
А часто — кличуть до Тебе всує,
Навіть не звівши погляду вгору?
Тобі буває самотньо, Боже,
Коли забувають про Тебе люди,
Коли відвертає обличчя кожен,
Втупивши очі у сірі будні?
Ти відчуваєш іноді зраду,
Коли не пишуть листів місяцями, —
Лише барабанять об шибки градом
Позачергових прохань телеграми?
А правда, що в ранах Твої долоні,
І — що не загоїтись їм повіки,
Що стіни у тронній залі — червоні,
І чашам сліз не пізнати ліку?
І як же Ти витримав ту хвилину,
Коли, відірвавши Себе від Себе,
Дозволив померти єдиному Сину,
Закривши грозою блакитне небо?
Як пережив Ти таку розлуку,
Коли і рай не здавався раєм?
Чи цілий Всесвіт умістить муку
Того, Хто Землю перстом тримає?
А як би хотілось Тебе обійняти,
Дух розчинити в Тобі невинно!
Забувши про всі помилки і втрати,
Знову відчути себе дитиною…
На підлозі
Я люблю говорити з Богом.
Ця розмова завжди до речі.
Ми сідаємо на підлогу,
Непомітно минає вечір…
В цій розмові немає страху,
Невимовні зітхання плинуть
Під прибитим до неба дахом,
Перед мирним вогнем каміну.
А буває, Чоло яскраве
Роздивляюся в повній тиші.
І коли огортає слава —
Вже ні слова не треба більше.
Я не знав, що у ту хвилину,
Як підвожу до Нього погляд,
Він схиляється на коліна,
Щоб сидіти зі мною поряд.
Я не знав, що колись відкрию
За промінням очей всевишніх
У зіницях — бездонну мрію,
В добродушній усмішці — вічність.
Я люблю у Його кишенях
Відшукати солодкі крихти
І за чаєм з терпким варенням
Досхочу милосердя їсти.
Все це варте безумних марень…
Я не знаю, для чого Богу
Опускати Свій трон із хмари
На потерту брудну підлогу!
Між людьми, що шукають світла,
І між тими, що тихо гинуть,
Архітектор усього світу
Йде у дім — у дім до людини.
Мандрівник одинокий — хто Він,
Що у пригорщах носить щастя,
Знає всі говірки і мови
І Якому всі люди — браття?
Сміх дитячий — Його предтеча,
Він приходить, мов дивний легіт,
Одягнувши собі на плечі
Переміряний п’яддю Всесвіт.
Є і деякі, що казали
Буцім знають Його дороги.
Та мені чомусь вистачало
Того вечора і підлоги.
Я Його і тепер не знаю,
Лиш одне зрозумів навічно:
За розмитим небесним сяйвом
Є виразне земне Обличчя.
Крок
Боже, чи я живу ще?
Чи, може, давно вже зник?
Стіни все вужчі й вужчі —
Тупик.
Справа і зліва тісно,
Ззаду чигає страх.
Отже, тепер це дійсно —
Крах.
Пошук в горизонталі
Виходу не приніс.
Все, що тепер зосталось —
Вись.
В день, коли всі можливі
Двері скує замок,
Вгору зроблю сміливо
Крок.
Гонгадзе
«У ніч на 30 листопада у Львові померла Леся Гонгадзе»
Українська правда
В ту саму ніч, як зломилась історія,
Тихо померла і мама Георгія…
Не попрощавшись таки із надією —
Ще на землі обійнятися з Гією.
Сина шукала гіркими туманами…
Не дочекалася — стала майданами.
Мамо, молитви у небі почулися —
Бачиш, синочки твої повернулися!
Вільними кроками, хриплими нотами —
Їх не злякаєш брудними суботами.
Ніби чуже — на своїй території —
Стало на смерть покоління георгіїв.
Слава героям! Червоними росами
Стануть георгії побідоносними!
З чорного неба зліталися беркути…
Краще замовкнути, тихо промекати.
Легше сховатись, під ніс промугикати,
Ніж — на всі груди свободу покликати!
Між барикад у страшному преторії —
Там народилась країна Георгія.
Мрії віднині не будуть порожніми,
Неба над площею вистачить кожному.
Більше не втримати теленаркозами
Тих, хто за правду боровся з морозами.
У божевіллі кривавої оргії —
Скільки голів ще злетить у георгіїв?
Нам обирати проспектами людними:
Бути георгіями — чи іудами!?
Каїн і Авель
Тільки в першому Київському морзі на Оранжерейній 30 тіл загиблих — 10 правоохоронців і 20 активістів.
ТСН, 19 лютого 2014
Голос дрижить у скорботного батька,
Стиснуті зуби, стримані сльози:
Сина скосило свинцеве «зненацька»,
Не пожалівши смертельної дози.
— Сину, ти вперто шукав справедливості,
Та не судилося намірам вирости…
Гірко голосить знекровлена мати,
В кришку труни збожеволіло гупа.
Їй залишається тільки кричати,
Білим чолом притулившись до трупа.
— Сину, ти прагнув свободи і простору,
Та опинився на відстані пострілу!
У коридорах столичного моргу
Батько і мати — чужі, незнайомі —
Врешті одному молилися Богу,
Спільного горя пізнавши судоми.
Стіни дрижали від даху до цоколя…
Він був з Донецька, вона — з-під Тернополя.
Сплять молоді, барикади позаду,
Тільки соснові борти поміж ними.
Й кожен боровся ж неначе за правду
На барикадах морозу і диму.
Змовкли гранати, зломилися палиці…
Перший був строчником, інший — майданівцем.
Поряд «по ящику» ситі чинуші,
Щойно від страху вернулись до тями,
Знову, продавши дияволу душі,
Грали у шахи чужими життями.
В демонських іграх — диявольські правила:
Знадити Каїна, знищити Авеля!
Тільки синів не вернути… До речі,
В смерті немає ні «наших», ні «їхніх».
Батько обійме матір за плечі,
Зона відчуження лагідно зникне.
Двоє молитимуться неприкаяно —
Мати за Авеля, батько за Каїна.
Володимир Сад
ІІ місце у номінації «Християнська поезія» Першого поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного «Жива вода на рани України», Волинська обл.
Посеред міста сліпий хлопчина
Посеред міста сліпий хлопчина.
Фальшивить сумно старий баян.
Промінчик сонця на сорочині.
Хтось, відвернувшись, пройшов, а я…
Спинився тихо, зажура в серці.
А очі в хлопця — сама печаль.
Зітхають міхи забутим скерцо
І линуть звуки в блакитну даль.
У місті гамір, цвітуть каштани,
Ранкова свіжість — бери і пий.
А десь далеко пливуть тумани.
Весна на дворі, а він — сліпий.
Хтось кине гривню, хтось копійчину.
Блажен, хто бідному подає.
А може, нам шкодувать хлопчину
Потрібно так, як дитя своє?
Дістаньмо з серця любов і ласку,
Зігріймо душу своїм теплом,
Знімімо з себе байдужу маску —
І просвітліє його чоло.
Знайдім хоч краплю добра єлею —
Стече сльозою він по щоці.
Не уподібнюймось фарисею
З потертим гривеником в руці.
На місці хлопця міг бути кожний…
Не обминаймо чужу біду!
Нехай не буде душа порожня!
Пульсує в серці струна тривожно…
А я сюди ще не раз прийду.
Глумилися над гідністю Месії
Глумилися над гідністю Месії
Цинічно й страшно. Відвернулась ніч.
Земну скорботну ниву вже засіяв.
Вона зародить через дим сторіч.
Далеко ще до чорного світання.
Доба жахлива і кривавий слід.
І свист бича. У відповідь — мовчання
І злобні лиця на багрянім тлі.
Холодна ніч — остання перед стратою,
І смерть уже здавалася відрадою.
Хтось клав життя в наругах і прокляттях
У темний час печалей і журби.
А хтось принишк, мов тінь, біля багаття:
Немов з Христом… Та ближче до юрби.
«Ні меч, ні спис не залякають нині,
А те, що гріюсь — скільки ж тут вини?..»
Зненацька голос дівчини-рабині:
«І ти був з Ним!»
Вогонь не грів. Горіло у середині.
Блаженні, що ніким не будуть зведені.
І клятвенно: «Не знаю цього мужа,
Не відаю, що кажете мені…»
Лиш серце стукотіло дуже-дуже,
Немов ішов босоніж по стерні.
І заспівали півні про відречення…
Душа аж застогнала понівечена.
Два погляди: один такий тужливий,
Що в серце учня всунулась гора…
І полилася вмить гаряча злива
З очей Петра.
Якби молитва мала кольори
Якби молитва мала кольори,
Були б ми свідками прекрасного видіння.
Як плід, як дар воно глибокого смиріння,
Що фіміамно лине догори…
Якби молитва мала кольори.
Коли б на двір ми вийшли уночі,
То нас яса тоді зустріла б світлосяйна,
І нам відкрилася б свята молитви тайна,
Як ночі день віддасть свої ключі…
Коли б на двір ми вийшли уночі.
І день для нас веселкою б світив,
Бо із сердець людських, йдучи у день грядущий,
Лилися б молитви високі, невмирущі,
Життя було б із подостатком див…
І день для нас веселкою б світив.
Якби молитва мала кольори
Удень,
Вночі,
Усякої пори.
Народила жінка дитя
Народила жінка дитя
Небажане.
І на світ весь і на життя
Ображена.
А на дворі шумить весна
Дзвіночками,
Жінко, ти уже не одна,
З синочком ти.
Притули його до грудей
З молитвою.
Він із радощами прийде
В печаль твою.
Як зречешся щастя свого
Жіночого,
Буде совість пекти вогонь
Но́чами.
Глянь, навколо весна цвіте,
Проснулася.
Твоє миле дитя святе
Всміхнулося.
Відкричали, охрипши: «Варавву!»
Відкричали, охрипши: «Варавву!»
«Розіпни!» — шаленіло стократ.
Ще попереду драма кривава…
Миє руки Пілат.
Суд верховний святої Юдеї
Чорний плащ приміряє, мов кат.
А з душею, що буде з душею?
Ми є руки Пілат.
Все навколо холодне й вороже,
Зі світанком не прийде добро.
«Пронеси мимо чашу, мій Боже!»
Гріє руки Петро.
Всі розбіглись апостоли-браття,
Вже зоря калинова, мов кров.
Як приємне тепло від багаття…
Гріє руки Петро.
Пресвятий, непорочний — проклятий,
Почорнілий від болю й погроз,
Щоби буть на хресті розіп’ятим,
Віддає Свої руки Христос.